Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Ірина Вільде

— А про що вони дискутують?

— А про що сьогодні, збаламучений большевицькою пропагандою, може дискутувати наш мужик? Тема завжди одна й та сама: як вони незабаром ділитимуть поміж себе панські та попівські лани…

Примирливий, опортуністичний настрій отця пароха наново рознервував Зоню.

Свідомість власного безсилля і той факт, що вона, як її називають дома, адвокат у спідниці, не зуміла провести зборів на селі, відбирали їй охоту не тільки до їжі, а до життя взагалі.

Перший раз виступила в ролі громадської діячки, і — на, маєш: така образлива невдача!

— І чого я взагалі приїздила сюди? — спитала, наче з претензією за витрачений час.

Отець Йоанн зрозумів Зоню так, що вона не знає тепер, як виправдати свою поразку перед нашівським рідношкільним начальством.

— Нічого, панно Зоню, нічого… Я напишу все, як було, і ви ще раз приїдете до нас. Але ми вже не будемо скликати загальних зборів, а згідно закону зберемо довірочну нараду. Тоді заложимо гурток «Рідної школи» і подбаємо про те, щоб до його правління ввійшли самі свої.

— А де ж ті свої у Підберізцях? Я щось їх не бачила в залі.

— Були, панно Зоню, були, але як побачили, що стільки комуністів понаходило, то розбрелись хто куди… Знаєте, тепер такі часи… що ніхто не хоче зв'язуватись з тими галабурдниками… Добре, що так сталося, як сталося… Прошу пити, бо кава стигне…

Щораз менше подобалась Зоні позиція пароха села. Вона знову утверджувалась в тому, що сумнів, чи, краще, підозріння, яке виникло в неї після смерті татка, не без підстав. Люди її кола живуть більше ілюзіями, чим реальними планами на майбутнє, — настільки те майбутнє видається їм безперспективним. Якась кошмарна гра в цю-цю бабки з життям. І чим вона закінчиться?

Взагалі-то настрій в Зоні був препаскудний, що вловила навіть заклопотана хатніми справами їмосць.

— Чогось панна Зонця сьогодні без гумору. Може б, ще філіжаночку кави?

— Дякую. Але якщо маю бути щирою, то замість кави воліла б я чогось міцнішого.

— Але ж прошу дуже, — кинувся єгомосць із звичністю вишколеного гарсона, — чим можу служити? Старка, рум чи коньячок?

Зоня вибрала останнє.

На вулиці Вузькій (саме, де притикає до неї пільна, обросла терням стежина) в ніч з восьмого на дев'яте червня пролунав постріл.

Поцілена в потилицю людина змахнула руками, похитнулася й упала ниць, загороджуючи собою третину вузької вулички.

Поціл був точний. Смерть прийшла моментально.

Людина лежала непорушною брилою, тільки кров у ній ще струменіла, стікаючи з дірки в черепі і поволі в'язнучи в густому поросі.

Собака з найближчого двору занюхав нагнаний вітерцем запах свіжої крові і завив з тоски, що ланцюг не пускає його з місця.

Першою особою, що наткнулася на трупа, була гожа, в тілі молодиця з нашівських міщан. Її врода мала всі атрибути жінки-демона з провінції. Білошкіра брюнетка з довгим носом (який на старості літ уподібнить її до портретів баби-яги), вона мала вульгарний, у повному зубному комплекті рот і великі безсоромні очі, якими стріляла по чоловіках без розбору і милосердя. У слові була по-фарисейськи скромна, що, розуміється, додавало ще більше пікантності її кокетерії.

Зрештою, ми ще зустрінемося з цією кралею. Лише коли у розмові з вами пані Янова (у метриці її чоловік має «Іван») стане розводитися на тему загального падіння молоді, зокрема подружньої вірності, то не дайтеся збити з пантелику, а повірте нам, що це та сама особа, що в ніч з восьмого на дев'яте червня поверталася від коханця і (треба такої неприємності) наткнулася на вулиці Вузькій на трупа.

Запнута у старосвітську турецьку хустину (тепер уже не виробляють таких), вона могла б пройти й невпізнана, якби не подзвенькіт кованих у срібні обручки венеціанських коралів та циганських золотих ковтків[56].

Виснажена коханням, вже засинала на руці в любовника, коли згадала, що чоловік її повертається сьогодні винятково не о дванадцятій вполуднє, як завжди, а о другій вночі.

Тепер дріботить темною Вузькою, попутана хустиною, що б'є їй тороками по литках, безстрашна у своєму великому страсі, витверезіла з любовного похмілля, маючи одне на тямі, аби встигти перед чоловіком дістатися до хати. Аби огріти постіль, заки він постукає у шибу вікна.

У душевному безладі то бубонить молитву до матері божої неустаючої помочі, то клене свій дурний розум, що дав їй так забутись.

Коли людина спішить отак шалено, то в неї, крім того, що трусяться руки й ноги, ще й з зором твориться щось неладне. Від нервової сльозинки полуда спадає на очі. На кілька кроків перед себе не бачить нічого.

Стягнула хустину на стегна, біжить, аж копотить за нею, безпритомна, сліпа, і небагато бракувало, щоб загачила[57] об трупа. Коли ж придивилася, що темно-сіре впоперек дороги — то людина, скрикнула, затулила долонею рота (начеб це могло завернути вигук) і кинулася вбік. Якраз на зарослу терниною стежину, де, можливо, чатував вбивця на свою жертву, заки поклав її трупом.

Чомусь відразу стукнуло її по мозку, що той у пилюці неживий. Мусило занести кров'ю, а може, й ногою наступила на темні драглі. У всякому разі, замість держатися битої дороги, метнулася у терня, зачепилася хустиною і — закам'яніла.

Пропала.

На тернині залишиться шматок червоної матерії, якого вона поночі не зможе знайти, а вранці поліцейські приведуть собаку, дадуть понюхати катранчика, і він запровадить їх аж на її подвір'я.

Мати божа, радь, що робити, бо пропадєніє!

За хвилину-дві чоловік повернеться додому, не застане її в постелі, обійде хату, горище, пивницю, загляне до стайні, до курника, а потім підніме гвалт, побудить сусідів, почнеться суматоха…

Червона нитка, як оте перекотиполе в байці, видасть її гріхопадіння.

Після скількох-то гріховних ночей приносила вранці в церкву свічки, ліпила їх перед іконою матері божої неустаючої помочі, дякувала святій за чисто жіноче зрозуміння, що дотепер не видала матінка її негідні вчинки. В сльозах покути клялася, що це — востаннє. Після цих високих перепросин ставала на коліна перед загратованим віконечком сповідальниці і ще раз, вже не так сердечно і детально, вилущувала свій гріх перед старим, про якого відомо було, що він приглухуватий, священиком.

Після причастя виходила з церкви чиста на тілі й душі, наче після купелі у Пруті, аж до наступної спокуси.

І знову плакала, каялася, і знову сподівалася на безконечне милосердя матері божої неустаючої помочі.

Та цим разом, видно, увірвався терпець наймилосердішої з милосердних. Настала година відпокутувати свій плюгавий гріх.

Відпокутувати?