Адепт - Володимир Львович Єшкілєв
Як тільки червона стрічка на східному обрії відокремила темряву неба від темряви землі, орди дияволосповідників із пронизливими криками пішли на штурм. Попереду здоровані-булгари тягнули довгі драбини, за ними сунули незлічені гузи. На їхніх круглих щитах світанок відбивався кривавими плямами.
З мурів і веж по орді вдарили лучники і бойові машини. «Рабатбай» гатив камені в наступаючу лаву без перерви, але що ті камені виробляли у людському вирі, я не бачив. Зате наслідки дії сифону було чути здалеку — обпечені киплячою олією гузи завили, як скажені пси. Рідина затікала їм за обладунок і, замучені болем, вони ламали нігті, здираючи з себе панцирні пластини.
Хмара стріл упала на майданчик Котячої вежі. Ще до того, як сонце стало над обрієм у повний диск, біля балісти лежало двоє вбитих і п'ятеро поранених. Я переповзав від одного страждальця до іншого, виймаючи з їхніх тіл стріли, обмиваючи вином рани. На деяких стрілах були помітні заглибини з отрутою.
Після сходу сонця стрілопад ущух — бій перемістився на мури, де дияволосповідникам вдалося захопити невеликий відрізок стіни. На допомогу склавинському загонові й вірменам, що захищали вежу Карабек, Великий Шалішин надіслав дві сотні ветеранів — арсіїв зі своїх резервів.
Біля полудня гузи притягнули до Котячої вежі таран — велику дубову колоду із залізною довбнею на кінці. Колода була підвішена за ланцюги до двох дерев'яних рам. На рами гузи поклали дах із очеретяних щитів і мокрої шкіри — захист для обслуги тарану від вогню і стріл.
Хризохір-Неборак розсміявся, коли побачив той витвір кочівників.
— Цей патик нашу браму навіть на подряпає! — поцінив машину Василиск. Він змінив висоту регулюючого бруса на балісті, і тепер «Рабатбай» був готовий до ближнього бою. Величезний камінь злетів високо в небо і майже вертикально впав на таран. Одне з коліс його відлетіло, двох із обслуги знесло з переламаними кістками. Другий камінь розкидав степовиків, що штовхали таран до брами. Гузи кинули свою машину й порозбігалися.
Неборак відіслав мене на нижні поверхи, де також були поранені. На третьому поверсі я зустрів бібліотекаря Елігу. Він стояв біля бічної стіни у червоному вовняному плащі й гостроверхому сталевому шоломі; Елігу вголос читав Тору. Виглядав він дуже кумедно. Бібліотекар спитав мене, чи не видно, бува, з майданчика потвору.
Я відповів йому словами святого Луки:
— Де труп, там зберуться орли.
Елігу дивно подивився на мене і не спитав більше нічого. Я мусів затриматися на цьому поверсі, бо тут було багато поранених.
Коли я піднімався на майданчик, то побачив, що Елігу лізе за мною по драбині. Біля «Рабатбая» поява бібліотекаря Найвищої Ради викликала сміх. Елігу розгубився, зачепився своїм довгим плащем за кавалок стріли, що стирчав з мотка линви, й упав. Вої зареготали.
Тоді Хризохір-Неборак узяв нагай і поклявся Апостолом Павлом, кажучи:
— Якщо ще хтось із вас, смердючих неуків, посміє сміятися з ученої людини, я напишу цим батогом на ваших сідницях найдовші з постанов Вселенських Соборів!
Реготуни принишкли, а рабі Елігу підійшов до щілини між бронзовими плитами і подивився на бойовисько внизу. Там ветерани Ашк-Келефа добивали останніх гузів, яким пощастило залізти на мур. Напевно, червоний плащ бібліотекаря привернув увагу гузьких лучників. Стріла поцілила Елігу в руку і в мене стало одним пораненим більше.
Небо тим часом набуло кольору хворого обличчя аскета. Навіть для мене, людини необізнаної у військовій науці, стало зрозумілим, що дияволосповідники зазнають поразки. Штурм видихався, ворожі балісти ще кидали в Саргиш запалювальні бомби, але більшість пожеж загасили особливі «водяні загони» з жителів плавнів. Було ясно також, що на другий штурм орда, збита з різних племен і народів, навряд чи наважиться. Неборак говорив нам:
— Степові люди воюють до першої поразки.
І тоді сатанинські жерці заспівали незнаною мовою молитви до Ворога і винесли перед Вежу закриті ноші з потворою.
І нелюдський, незрозумілий жах здавив тісним арканом захисників Міста. Опустилися руки що підносили каміння до баліст і катапульт, стріли з натягнених луків полетіли в нікуди, і сказав Неборак:
— Смерть прийшла!
Я впав, скоцюрбившись біля Елігу; побачив Вахлу, який плакав немов дитина; і було мені в ту хвилину видіння.
Здалося, що стою я перед ідолами Желянської виті у Києві, і поряд зі мною стоїть великий жрець Овой, і ми обидвоє говоримо молитву:
О Єдиний, сонячний володарю! О Єдиний, перед світом і життям, ти відчиниш і прийдуть забуті, ти дозволиш і повстануть мертві, ти згадаєш і повстане ранок… Як за давніх, як сьогодні — завше!
І бачив я, що ожили кам'яні очі ідолів, і дивним голосом було мені об'явлено:
— Сину землі Київської, онуче святих родів Півночі. Як Єдиний дав тобі знання Чотирилітерника, так дає благословення діяти!
Видіння щезло — я побачив очі Василиска. Старий грек дивився на мене, і в ту мить ми зрозуміли один одного. Я встав і взяв з купи каміння один великий, кубічної форми пісковик. Грек дав мені шматок крейди і я написав на камені Приховане Ім'я. А Василиск накреслив осьмикінцевий хрест. І вдвох ми поклали камінь у кошик балісти.
Коли гузи в переможному мовчанні полізли на мури Саргишу, де остовпілі захисники дивилися один на одного, обертовий важіль «Рабатбая» вдарив по регулюючому