Адепт - Володимир Львович Єшкілєв
Виявилося, що більшість воїв варязької залоги Башнуру згоріла від грецького вогню. Півсотня їх у підземеллях головної вежі ще чинила опір, але до ранку всі були перебиті. Я допоміг п'ятьом воям Рустама — намастив їхні опіки цілющою маззю; потім відправився в Ханбалик розповісти Мелхиседекові про бачене. Так у восьмий день місяця Сріблястих Вовків фортеця Башнур була звільнена від ворогів Хазарії.
А в шістнадцятий день того місяця чатові на вежах Саргишу почули тупіт і ревіння незліченних стад худоби — то йшло на Ітхель військо Абайки-ябгу. Того дня Ашк-Келеф наказав закрити брами міста і тисячні валки втікачів з південних та східних хазарських селищ стали обходити мури Саргишу, прямуючи до переправ через Ітиль.
За словом Мелхиседека я вступив у склавинський загін міського рушення, якому Великий Шалішин наказав захищати Котячу вежу. Нечисельна склавинська громада виставила на мури міста всього сто сорок воїв. Харчі й вино загін отримував безкоштовно, а ремонтувати Котячу вежу та її мілітарний обладунок привели ремісників із майстерень столиці.
Котяча вежа була найпівнічнішою з трьох надбрамних веж Східного Міста і стояла неподалік від спаленої фортеці Башнур. Висота її досягала семидесяти ліктів, цегляний тулуб опирався на платформу з тесаних каменів висотою в три людських зрости. У платформі був широкий тунель, в якому могли вільно розминутися дві великі арби. Із зовнішнього боку тунель перекривався важкою брамою, вилитою з міді. Стулки її оберталися на грубезних чавунних стовпах. З боку міста тунель закривався чавунними ґратами, що опускалися за допомогою ланцюгового механізму, розташованого в нижньому поверсі самої вежі.
Перед мідною брамою був виритий рів, заповнений гнилою зеленавою водою. До шістнадцятого дня Вовчого місяця рів біля Котячої вежі перекривався дерев'яним помостом. Коли, за наказом Ашк-Келефа, браму зачинили, то поміст розібрали і втягнули дошки в тунель між брамою та ґратами. Туди ж накидали величезних кам'яних кругляків, привезених від ріки.
Сама Котяча вежа мала п'ять поверхів і бойовий майданчик на верхівці, захищений шістьма бронзовими плитами, які чіплялися на чавунні гаки його обладунку. З боків майданчика творці вежі побудували два цегляні підвищення, що здалеку нагадували котячі вуха. Ці «вуха» та величезні жовті кола, що ними обмалювали вертикальні бійниці третього поверху, дали вежі ім'я. До «вух» кріпилася довга дерев'яна балка, яка зупиняла при пострілі важіль великої балісти. Хазари називали цю машину «Рабатбай» — «Володар мурів». Ця бойова баліста могла кинути камінь завбільшки з людську голову на віддаль десяти стадій[115]. Склавинські жінки дали для линв «Рабатбая» своє волосся. Линви вийшли чудові — пружні, міцні. Їх змастили свинячим лоєм і натягнули на барабан обертового важеля балісти. Линви скручувалися в ньому у джгут, який напружувало прилаштоване зубчасте залізне колесо. Його, замість старого бронзового, зробили ковалі царських майстерень Ханбалика. Колесо оберталося за допомогою двох довжелезних важелів, що поперемінно натискували на його зубці і не давали барабанові із джгутом линв розкрутитися в протилежний бік.
За день до того, як закрили брами, «Рабатбай» був випробуваний. Старий грек-інженер Василиск, що йому хазари платили десять дирхемів за день служби, приніс на Котячу вежу таємний дротяний прилад для прицільного метання каменів. Півдня він налаштовував «Рабатбая», змінював натягнення линв і висоту регулюючого бруса, а потів наказав поставити в двох стадіях від вежі колоду розміром як доросла людина. Четвертим пущеним каменем Василиск розтрощив ту колоду. За цей успіх він погладив важелі «Рабатбая» і сказав:
— Гарна машина.
У день випробування балісти до Котячої вежі прийшов я.
Начальником склавинського загону була дивна людина на ім'я Хризохір. Цим грецьким ім'ям називав себе мій родович-киянин, родове ім'я якого було — Неборак. В отроцтві його продали у рабство до Візантії. П'ять літ працював Хризохір-Неборак на полях провінції Анатолія, поки втік у гори. Там він пристав до єретиків-павликіан[116], що відкидали Христову Церкву, патріарха й постанови Святих Вселенських Соборів. Головним вогнищем єресі стало місто Тетріка у провінції Арменіак. Між мурів Тетріки Неборак став єретиком і взяв собі ім'я Хризохір на честь ватажка павликіан.
У п'ятий рік правління боголюбивого імператора Василія[117] візантійські війська штурмом оволоділи Тетрікою. Невдовзі володар міста і більшість єретиків загинули, а Хризохір-Неборак утік до Вірменії, а тоді — у Семендер. Там він став найманцем у гвардії хазарського царя. За одинадцять років служіння Раш-Хазарі Хризохір пізнав довгі числа чотирнадцяти походів, утратив око, три пальці і більшу частину зубів, здобув бурштиновий ланцюг кашина — молодшого воєводи, шмат землі на березі Срібного моря[118] і непоспішливу мудрість вдячного Богові ветерана. Хоча старійшини склавинської громади воліли бачити на чолі свого загону іншого, Ашк-Келеф призначив начальником Котячої вежі кривого єретика; потім виявилося, що Великий Шалішин не помилився.
Коли в день випробування «Рабатбая» я прийшов до вежі і попросив прийняти мене до склавинського загону, наглядачі вказали на Хризохіра: «Він вирішує все».
Банькате свинцево-сіре око кашина довго свердлило неоковирні знаки мого обличчя. Двома пальцями каліченої руки він узяв мене за комір дорогого вісонового хітона і сказав:
— Обрізаний, іди-но до іудеїв.
— Я сповідник Справедливої Шехіни, лікар із дому Мелхиседекового і твій родович, Небораче, — відповів я рідною мовою і витримав погляд свинцевого ока.
Старий єретик задер до ліктя рукав мого хітона і оглянув золотого браслета Менгі-ханум, що його, не знімаючи, носив я з часів печери Арпавута.
