Предок - Наталена Андріанівна Корольова
Як добре вже знав, Карльос цей погляд і ті рухи! І як незмінно зворушували вони його… А брат кухар уже ставив перед немічним гостем «пітанцію», додаток до звичайного чернечого столу, поліпшення. Часом це були свіжі, в меду зварені овочі. Іноді — кухлик козячого молока, варені голуб’ячі яйця, м’який, свіжий, овечий сир…
Брат Кандид читав.
Ухо вловило слова лектури й уява побігла барвистою стежкою минувшини, прозорої, мов кольоровий вітраж, запашної, як квіти з «дитячого Раю». Було це описане Іваном Дамаскином життя святого Йосафата — князенка індійського, магараджі, пильного учня брамінів.
Довго не турбувався ні бідою, ні смертю, щасливий, юний магараджа Йосафат, оточений розкошами й успіхами долі. Та якось углядів на вулиці прокажену людину.
І зник із душі спокій у Йосафата… Не міг знайти відповіді на тяжкі питання, що заполонили його розум. Аж поки не прийшов із далекої, нубійської землі мудрець Варлаам. — Приношу тобі, князю, — сказав він, — зацний самоцвіт. Він привертає зір духово сліпим. Лікує душевні немочі, відганяє лихих духів. Але побачити цей самоцвіт може тільки і єдино той, хто має сам чисту душу а серце праведне й добре. Кожний бо інший, як гляне на цей самоцвіт — неминуче осліпне!..
У Карльосовій думці барвними хмарками линуть образи тих, що прагнули скарбу того…
Чи ж не є це вічно-притягальний, таємницею сповитий, вічно-незнаний і вічно для людства бажаний самоцвіт святого Ґраля?
— У серці нашому мусить він бути! — говорив патер Інніґо. — «…і вирікшись трону свого та володарства земного, таємно відійшов із мудрцем Варлаамом Йосафат-магараджа й остав при старому вчителеві своєму, навчаючись мудрости й служачи Богові…»
Карльосів погляд з безмежною ніжністю обіймає фіялкові далі — там! — за вікном… і голі стіни простого рефектара, і злотисті, малі хлібці на виплетених із польових волокон кошичках… і постаті милих йому братів, і отця ігумена Ліберата…
— Лишитись тут!.. На завжди?.. Чи ж не кличе мене голос Божий словами проказаними до учнів Емауських: «Mane nobiscum, quoniam adves-perascit…»[114]. Може ще далеко до «вечора»… але ж ясний «день» мій пригас уже, враз по світанку… От, так спустити на очі, — і на душу! на серце! — каптур мовчання й забуття, як ті ченці, що ось устають з-за стола?..
* * *
— Сьогодня зайшов я далеко, за стежку караван… Аж до горбка, де лежать руїни маленької фортеці з розколеними білими стінами… — оповідав, по вечері, на рекреації Карльос.
Півколом-вінком посідали ченці у дворі, на землі. Мимохіть перейняли вже дещо зі східніх звичаїв…
Ледве тріпоче срібними листочками оливка над колесом святої Катерини. Коло вежі-каплиці з перервами обзивається червоний вогник лямпади: «Серце моє світ возлюбило, і ось Я з вами до кінця світу!»
— А! Це ж — «Мертва Оаза»! — відзивається брат Дженаро. — Зблизька то тільки купа каміння. Але в скелі — висічені келії…
— Так! Ще тримаються рештки дверей, з вирізаними хрестами замість віконець…
— Так давно це було, що вже ніхто живий і не пам’ятає, — забирає голос ігумен. — Жив там пустельник… Зберегла про нього пам’ять людська тільки те, що міг одним рухом утихомирити кожного хижого звіра.
— Кажуть люди: досить було, щоб учинив знак хреста, а лев ставав спокійний і тихий, як овечка.
— Як підеш, гостю наш, у дальшу мандрівку, — радить брат Евзебій, — візьми з собою каміньчик звідтіля. Побачиш: звір не підступить до тебе!
— Не чув я там жадного слова, — задумливо продовжував Карльос, — але ж якось так дивно було! Ніби ясно в душі відзивалось кілька разів усе одно й те саме слово: «Почекай!..» кілька разів усе одно й те саме слово: «Почекай!..» І таким спокоєм повіяло на мене від тієї купи каміння…
— То ж піди туди ще, сину, — поважно порадив отець Ліберат. — Піди! Візьми з собою їсти, пити. Пробудь там трохи. Місця, де довго молились праведні люди, овіяні їхнім духом… Побачиш, що й на тебе пішле ласку свою незнаний людям Божий Святий.
Карльос послухав ігуменової ради. По кілька день проводив самітно в «Мертвій Оазі.» І справді: ніколи не заблукав туди жадний звір, не заповзли отруйні гади. І каравани обминали це місце. Кочовники боялись його, гадаючи, що «живе там дух пустельника!..»
Вірили, що саме тому й висушив він джерело, щоб живі не турбували марнотою своєю вічного спокою, що здобув його він там своєю святістю…
Пошана номадів до «дервішів води» виросла мало не в авреолі для Карльоса. Живим бо лишився він після рани «самого» Абу Джема, що прозивали його «Стрілою Азраїловою».
Відомо було й те, що славний і гордий Абу Джем, який — відколи рука його почала тримати зброю, — ніколи не зганьбив себе невлучним ударом, — перепросив «босого дервіша» і то — навколішках! Перед усіма! Широко-далеко бігла слава і про те, що Карльос — «зранений у серце рукою Абу Джема» ожив. І йому «мертвому» не зашкодили шакали.
— Босий ходить пекучими пісками, чого ніколи не роблять і «дервіші криниці»!
— Від ран, повніських хробаків, вилікував ель-Кебірового верблюда!
І легенди росли, розрослись довкола висохлої від немочі постаті дон Карльоса.
— Людська уява, як і пустиня повна марева! — ласкаво всміхався патер Ліберат.
І Карльос жив серед тих міражів-марев…
— «Чекай!» — звучало в ухах «попередження», Мертвої Оази.
— Чекай! — умовляли ігумен і ченці.
Але ніхто не міг би сказати, чого саме мав чекати Карльос.
Коли ж уже настільки набрався нових сил, що міг би продовжувати мандрівку до головної своєї мети, все ще не відходив Карльос із загубленого в пустині, малого, напів зруйнованого манастиря. Була певна віра в усіх, що «голос Святого» не дурно озвався.
А патер Ліберат плекав у серці думку:
