Предок - Наталена Андріанівна Корольова
І перед очима став, як живий, відлюдний манастир…
— Може й справді, якщо можливе в світі ясне, без гіркости, без терпкости й без пересичення та жалю за втратами щастя, то може воно бути тільки в такому «Кляшторі Джерела…» — думав Карльос. Згадував і бачив та розглядав у думці постать патера Ліберата, побитих віспою милих братів… Кам'яну голубку на «колі св. Катерини»… І, нараз, серед спокою, що наливав душу, відчув гострий укол:
— А чи ж не могло бути щастя й удома? В тім його рідному краю? Чи ж, справді, треба було йти «по щастя»… аж у пустиню?.. Чи ж тільки Карльос не міг — чи не вмів! — углядіти те щастя вдома?..
Він?.. Тільки він не вмів цього?.. А Беата? А Інес, її молода подруга? А Каталіна?.. І Хуана сама!..
А всі ті придворні? Або — всі ті, що їх інші з заздрістю звуть «вибранцями долі?..»
Лихварка-доля видирає аж надто високу платню за всі ті «почесті», «високе становище», маєтки… За всі ті матеріяльні «блага», що ними наділює тих, кого люди безкритично звуть «упривілейованими», «щасливими»…
А тим часом у житті — як на корріді[126]: найвигідніші місця, — ті, найдорожчі — в трибунах та в льожах.
Та ж там не вільно голосно сміятись, гукати на приятелів, кидати помаранчевими лушпинами та зневажливими словами в нездару-тореро[127].
Не можна там також й обіймати свою новію[128] й говорити їй, — при всіх, бодай і на вушко! — ніжні слова…
Зате, там можна сидіти вигідно й «почесно»!
А на місцях, відмічених коротким словом «соль» — сонце — дозволено все! Тут — повна воля! Зате, безжальне сонце заливає обличчя і промінням і потом. Не бачиш і половини того, що діється на арені. Нераз обсипле бик і піском, коли, розлючений, летить наосліп крізь усі перепони…
Із правом «не скидати бриля перед королем»[129] іде впарі й повинність — ніколи, ані перед найближчими, — не звільняти шиї від цупко-накрохмаленої «фрези» — руркованого, твердого коміра…
Міцно тримає той широкий комір голову! Завжди рівно й гордо піднесену вгору. І не дозволяє схилити її… ані в ніжності, ані в слабості…
Із каламутно-золотавої хмари куряви раптом вирвалась дзвінка пісня. Лускання бича немов підгонило її вперед.
Карльос прислухався й зненацька його серце затріпотало. По спині пробіг холодок. Розум відмовлявся збагнути, що це — дійсність!
«Dime, mujer, si el amor se olvida Sabes tu adonde sa?»[130]
Еспанські слова звучали цілком ясно, виразно й близько, в гарному тембрі тенорового голосу…
Так треба було йти світ-за-очі, щоб і тут знайти те саме, від чого тікав?
«— …si el amor se olvida…»
— Чи ж «забувається» любов?.. Якщо це дійсно вона?..
Закрутив головою, але швидко зірвався на ноги й оглянувся довкола.
Ляскаючи довгим бичем, ішов за чередою молодий невільник, із гарною, каштановою борідкою-клином.
І: — аdonde, a-don-de, a-don-de sa? — безжурно мережав срібними теноровими фіорітурами вже сліпучо-ясне небо…
Карльос голосно привітався.
Почувши еспанські слова, співак знерухомів. Переводив погляд із босої постаті в довгій рянді на заткнуту в пісок — мов стеблина з вогненною квіткою — свічку…
* * *
Увечері, караван-баш Зейнал дружньо попрощався з Карльосом. Каравана вирушила з оази без покутника.
А Карльос сидів над джерелом, що ніби моргало до місяця й слухав.
«Співак Алі», що звався в рідній Астурії Альонсо Нунєс розповідав:
— Знаю: лишусь невільником уже назавжди… Бо хто ж міг би мене викупити? Хто, — як світ світом стоїть! — хто чував про багатого астурійця?.. Мої ж кревняки — голі, як дощові хробаки! Кажуть інші невільники, що теперішній мій пан — навіть і не зла людина… Та ж «Алі-співак», як вони мене звуть, іще ніколи його не бачив… Далеко він… десь у Яфі!.. «Алі» ж доглядає отар в оазі… й доглядатиме так, до самої смерти!.. Живе тут, в оазі, більше рабів того пана. Деякі мають родини… жонаті… Я ж брати жінки не хочу…
Астурієць на хвильку замисливсь і, немов приховавши для себе першу половину думки, закінчив уголос:
— Як невільникові мати родину, коли ж йому нічого на світі не належиться? — Та ще, щоб власні діти були тобі чужими?.. Маю тільки одно: душу! Але ж — і душа «Алі-співака» належить не йому, тільки Богові…
Карльос уважно оглядав цеглясту пастухову постать і покриту арабським покривалом голову.
— Якось я тебе не зовсім розумію… Звешся Алі… Чи ж ти вирікся віри Христової?
Астурієць підскочив:
— Твоє щастя, що ти — мій гість, мандрівнику незнаний!
— Але ж звуть тебе «Алі?»
— Та ж чи не однаково, як мене кличуть нехрещені? Ще й ліпше, що своє, поганське наймення мені дали! Принаймні не паскудять християнського, святою водою окропленого! Невчений я… Не вмію тобі сказати, прочанине… Ти, видать, не наш брат, — простий селянин…
Пробіг очима по Карльосовій постаті й міркував простодушно,
