Предок - Наталена Андріанівна Корольова

Міцні стіни манастиря-фортеці, певне побудовані хрестоносцями, щоб захищати від невірних шлях до Гробу Господнього, глибоко врилися в пустиню.

Завеликий — на сімох ченців — почав набирати вигляду руїни.

— Найміцніша нам оборона це вбогість наша! — вловив брат Дженаро Карльосів погляд на ушкоджені часом і непоправлені роками вже амбразури вікон та стрільниць у вежах.

— Номади на нас не нападають. Не мусимо берегтися від невірних.

— То Діва Олександрійська[107] охороняє нас! — із непохитністю додав патер Джіролямо. — Визнають її опіку над скарбом краю цього — нашою криницею, — і невірні.

— Оце ваша криниця? — легким рухом голови вказав запитуючи немічний.

Вдивлявся у велике, сіре колесо в темнім затінку сріблястої, старої оливки. Отік того кола біліли пуп’янки високих стеблин лілей, мов густо розставлені свічки у канделябрах і ясно-зеленої бронзи.

Над колесом, із шелестінням кружляв чималий табун голубів. А на самому колесі сиділа ще одна — біла — голубка. Патер Джіролямо не встиг відповісти на запит, як фризом втіленої спраги потягнулись від брами на манастирське подвір’я запорошені, втомлені постаті.

Кощавий ослик, навантажений бурдюками, хлопець із великим, череватим глеком на рамені, старий бедуїн із верблюдицею, від якої не відступало цибате, незугарне верблюденятко на нетвердих, несумірно високих ногах.

Згинаючись під тягарем, загорнений у сині загортки бедуїн ніс на плечах великого, брудно-гнідого барана. Гурток таких же, синьою, бавовняною тканиною обмотаних постатей замикав похід. Скрипіння дерев’яного кола й дзюрчання води примусило Карльоса повернути голову. Спрагнені тиснулись до води під вежу-капличку в кутку дворища.

— А це ж? — знову запитав Карльос, указуючи на сіре, кам’яне коло з голубкою, що все сиділа на ньому нерухомо.

Фра Дженаро м’яко посміхнувся: — Це колесо з каменя, а голубка — мармурова. Покійний патер Джуліяно — хай йому Світло вічне світить — поставив на пам’ятник терпінням і чеснотам нашої святої Патронки… Великий майстер перед Господом був!.. А криниця — там!..

Бедуїни покірною отарою розмістились на землі. довкола криниці.

Слухали чарівної музики: дзюрчання води й чекали як і терпеливі верблюди. Тільки з-під синіх загорток лискучі, немов свіжо-поляковані очі, розгорялись жаринками.

Старший віком араб, лишивши верблюда, пішов назустріч патерові Лібератові, що саме вийшов із каплиці й простував до Карльоса, — привітати його з першим виходом на подвір’я. Араб уклонився ченцеві й поклав біля його ніг зв’язаного барана:

— Привезли ми цей дарунок тобі й дервішам твоїм, охоронцям води — і араб, достойний як стародавній патріярх, простяг абатові ще торбинку: — Це — пахуча смола, що відганятиме димом своїм запашним злих духів від житла вашого.

Повернувся трохи назад і поважним рухом указав на більші мішки, що їх хлопець здіймав із верблюда.

— Там — трохи ячменю на коржі, у більшому. А менший — сушений виноград, що, як сам знаєш, є ліком на двадцять дев'ять недуг.

— Хай Господь заплатить вам — схилив голову отець Ліберат і поглянув у напрямі Карльоса: чи не хвилюють його прибулі, чи не дратує рипіння колеса? Тимчасом, від групи чекаючих відокремились іще чотири бедуїни. У глибокому поклоні схилилися перед патером Лібератом:

— Вибач нам, шейху дервішів! Вибач! Не знали й не догадувались ми… І старший із них почав розповідати.

Ігумен затримався. Коли-не-коли підводив голову, слухаючи й обертався в бік Лясерди.

Мовчки слухав оповідання бедуїна. А той скінчив тими ж словами, що й почав:

— Вибач! Не знали ми й не здогадувались!

Патер Ліберат зробив собі на грудях знак хреста. Підніс на хвильку очі до неба, ніби в короткій молитві, і повів тих чотирьох до Карльоса.

— За прикладом Господа нашого і його Святої Матері, лицарю побожний, — почав схвильованим голосом патер Ліберат по арабському, — вони і я просимо тебе: пробач тим, що вдіяли тобі кривду. Це ті, що поранили тебе!..

Бедуїни схрестили на грудях руки й низько спустили голови. Один упав навколішки й чолом торкнувся землі. Карльос відчув, як холодок пробіг по його спині.

Читав про подібні речі в «Золотій Леґенді» та в новелях короля Альфонса Х-го, але бачити біля своїх ніг голови живих і дійсних своїх убійників!..

Чи ж не продовжуються це ще марева гарячки? Стиснув свої зрослі брови, що з тінню носа утворили містичну літеру «Т». Рука, ще зовсім слаба, зробила рух у напрямі зброї й спинилася, затримана рухом серця.

Випростував правицю над лежачим перед ним бедуїном. І не цілком усвідомляючи собі, чи це він — Карльос Лясерда, чи той далекий предок його святий Фернандо[108], в його, Карльосовій, особі, зробив володарський рух помилування.

«Синій бедуїн» підвівся. Сів на почіпках і обидві руки підніс долонями вгору.

— Не знали ми! Не здогадувались… Але тоді, як угляділи під твоєю касубулею[109] талісман ваших дервішів[110], побачили, що ти — один із них. Тепер же знаємо, що тримає Всемогутній над тобою правицю свою, дервіше праведний! Ніколи бо ще не схибила рука моя в ударі. Тверда правиця Абу-Джема і певне лезо його. Нехай же й далі буде над тобою милість Всемогутнього!

Підвівся. З усіма іншими щераз низько вклонився Карльосові. Потім уклонилися всі також ігуменові й попрощалися віршем із Корану:

— «Богові відвічному посвячені охоронці джерел водних у пустині». — І поважні, спокійною ходою пішли до своїх.

А дерев’яні колеса криниці все ще скрипіли та все ще дзюрчала вода, спадаючи в глибінь збанів. Здавалось, навмисне точать помалу, щоб довше впиватися звуками солодшими для дітей пустині за співи гузель[111] і чорнооких красунь.