Предок - Наталена Андріанівна Корольова
Чи примарилось на кораблі? Чи міцніш, як гадав, тримали за серце коріння минувшини?.. Не в одного ж Хероніма такий низький бас!..
Але ж… той знайомий тембр! Тільки самий тембр збудив і розбурхав вир болю й радісних згадок…
І враз ніби розірвалась чи розсунулась та запона, що виткало її спокійне море між теперішнім та минулим…
І знов, — ніби з мертвих повстало! — все, що було вже так докладно поховане, стало живим, близьким… дійсністю, а не минулим…
— «Кіт має сім житій, гад — сімдесят сім», — згадалась стара приповідка. — А скільки ж їх мають спогади минулого?
Ні, геть із спокусою!..
Ще тоді, як вирятовано з моря наварця, вирішив Карльос не плисти аж до Яфи, щоб іти звідтіля караваною…
Яка ж бо, і від кого може грозити йому — безмаєтному! — небезпека?
Не чувши гамору портового міста, перейшов у поля.
Біло-загорнені жінки й півголі чоловіки вибирали на ланах зеленкаві барвою, але достиглі, довгасті запашні дині — останні в цьому році, бо вже кінчалась весна[97].
Доспівав перший ячмінь. Докошували трави.
Чиясь милосердна, кощава рука простягла Карльосові овочі та яєчний корм.
Відвічна пошана східніх людей до «діткнутих Божою рукою» викликала зітхання:
— Може, щоб полегшити муки, відібрав Всемогучий розум людині цій.
І неодна пара чужих, чорних очей задумливим поглядом привітала високого, блідого прочанина, що видавався ще вищий у довгій, рівній сорочці.
Дон Карльос не відштовхнув руки, що подавала йому — вперше в житті! — милостиню. Хоч і здрігнувся мов опечений.
Схилив покірливо голову: — Хай буде благословенне наймення Боже!
«3а «Люцибелів гріх» — гордощі, — пригадались слова патера Інніґо, — Господь посилає впокорення»…
Хіба ж думалось колись, що рука, котра тільки давала, простягнеться за ялмужною?
Довго відпочивав під пальмами, в гаю, що був останній подорозі в долині.
Далі починалася пустиня.
Помаранчево-червона імла проковтнула сонячну, вогненну кулю й розстелила фіялковий серпанок, який покрила ще синім оксамитом.
Але з протилежнього боку вже викочувався місяць і згортав синю пітьму, увільняючи від неї шовково-блискучі піски, хвилясті як море. І, як море при березі, повні темних, кам’яних брил.
Дихнув іще раз, востаннє гарячий, денний вітер. Зачепив незримі струни порожньої землі й умер у нічній прохолоді…
— Так ось вона, та невідома пустиня! Яка ж вона несподівано… проста!
Голос африканського континенту, ближчий Еспанії, як європейські простори, немов покликав до себе свого сина…
Карльос відчув, що діткнувся ніби й справді не чужого краю, а — рідної землі[98].
Бадьоріше ступали відпочинуті ноги. Холонучий пісок ніби «співав» на тон вище.
І раптом, у тому співі — десь дуже далеко! — прорвався й згубився в безкраїх просторах не то зойк, не то — хлипаючий сміх…
Ось уже ніч перекинула місяць — немов зів’ялу, велетенську квітку! — ген за гори!… Як квітку, що готова вже обсипатись.
Холодні в холодному сяйві верхи відбивали легкий відблиск. Невиразна стежка — дорога караванів гадючим рухом тікала в далечінь…
— «Мандрувати до Яфи» — означає пройти низкою небезпек, — згадує мандрівник стару приказку.
А от, може й Еспанією не пройшов би так спокійно, як іде цієї ночі в пустині! Мабуть уже швидко почне зеленіти на сході!..
Здалеку почувся немов істеричний плач[99]. Насторожився. Пізнав бо: це виє шакал. На перший голос хроматичною ґамою відгукнувся цілий хор подібних. І за короткий час чорні тіні пересунулись по пісках. Були, мов архаїчний малюнок зі старовинної вази.
Свічка в Карльосовій руці остерігаюче затремтіла й раптом зашкварчала. Немов на вогник впала невидна сльоза…
І, мов голкою, вколола думка:
— Беата!.. Це — її сльоза… Там, у манастирі! Зоре моя провідна!
Нічого не поможуть їй, нічого не змінять для неї його мандрівка, відречення, страждання…
І ця коротка думка немов випила всі сили.
Ноги підгинались, ніби пісок хапався за них і не пускав іти далі.
Затримався. Оглянувся й відчув, як йому тісно в цьому просторі між пустинею й безкраїм небом…
І знову хитнулось полум’я свічки. А зовсім близько, за групою невисоких скель, відривчасто й неначе злорадісно засміявся шакал… Немов тішився з того, що передчував.
За скелями, сріблястою смугою, пів-аркою вигнув спину міст. Мабуть колись тут був глибокий рівчак, або розколина…
І знову тривога й сум передрозсвітних годин налягли на Карльосову душу.
Відмахнувся від згадок, від сумнівів, розпуки. Але не міг скинути думок, що обступали його, як прозорі тіні в потемнілій ночі. Мислі, звужували простір, заповнювали все довкола… людьми, образами, словами, речами…
Як у працівні дона Фернана.. — і перед очима встав небіжчик «еl Sabio», що так хотів стати його тестем…
І раптом відгукнулись у пам’яті, немов іще сьогодні вчуті слова тієї прозорливої циганки, що її тоді припровадив Херонімо:
— Бажає недосяжного… Але знайде втрачене, коли гадатиме, що вже втратив його на віки…
Це була остання Карльосова думка: гострий удар ззаду, під плече, різко пересік міркування. Лясерда зробив кілька квапливих кроків уперед, немов намагався вловити кінець тікаючої думки. Затримався, хитнувся й упав
