Предок - Наталена Андріанівна Корольова

— Так на добра… на добра… при… при… — стрибають слова альбігейцеві. Вся його постать раптом витягається вгору. Вимахує білими полами плаща наче широкими крилами, немов би справді хотів злетіти вгору… Хапає повітря, переривчасто, судорожно позіхає. Але повітря неначе не йде в легені. Очі сяють білками під темними смугами брів.

Енріко розриває на грудях плащ, белькоче вривчасті склади і, не набравши віддиху, падає наперед, без звуку, ніби спіткнувшись на бігу. Вояк і джура підхопили його над самою землею й не дали розбити об камінь чола. Поклали на спину.

Вирячені очі звертаються білками догори, аж зіниці ховаються під незамкненими повіками.

Обличчя почервоніло. На устах з’явилося трохи піни. Забився в короткій судорозі, мов ув аґонії і витягся, нерухомий і втихлий. Тільки на чолі, що тепер уже стало синяво-білим, виступають як роса важкі та прозорі краплини поту. Вони повільно скапують, мов кульки живого срібла, в чорні кучері.

Чи не втікає з тими краплинами й коротким віддихом і душа з тіла?.

Херонімо поклав півтрупа на свій зложений плащ, що приготовив при сідлі, замість ліжка, і мовчки поглядом запитав: — Що ж далі?

Пальоміто вихопив малий смолоскип із розколини в скелі й присвітив близько до обличчя Енріко. Той не реагував на світло.

— Чи ж не обдурила чарівниця? — тріпала підбитим крилом тривожна Херонімова думка.

— Та, як би ж таки отруїла, коли ж Марилена ручилась?

Подумав? Чи може промовив уголос? Бо ж вояк відказує:

— А як би й на одного вовка менше? Не буде шкоди отарі Божій. Беремо на коня?

— Чи ж таки живий? — зітхає Херонімо.

— Та ж теплий!

Довго їхали мовчки.

— Е-ех! — нарешті не витримав Пальоміто.

— Чи ж мені така доля — все тягати по Еспанії мертв’яків?… Тоді ж, як привіз був патерові листа, що «цей» писав нашому панові, — просив: «Відпустіть, Отче всечесний, мені гріха наперед! За того єретика… і край! Так ні, не дозволив дом[82] Еспіріто!.. От, і вожусь: до кордону від проваджував живого, тепер волочусь із мертвим..

— Але ж іще живий! Сам кажеш: теплий! Теплий і є!

— Та на що його життя? Ніби теж лицар! — сплюнув вояк. — Дає слово, що не поверне до Еспанії! Дає слово, що не згадає про дон Карльоса! А не встиг виїхати — вже мою душу купує! Пише листа!.. Вуйку! Дарма, що я — Пальоміто «голубок» тобто чи «голубчик»! Дозволь: шпурну його туди до чортових сестер, в урвище, — і край!

— Мовчи й молись! Щоб не загинув без каяття! Душа ж бо в ньому людська!..

А коли небо почало рожевіти й новий день вияснився між німими, жовтими скелями, подорожні стукали в манастирську браму до францисканців…

Правду сказала гітана: не вмер напоєний. Але хоч і дихав рівно, до свідомості не приходив…

Тіло пашіло. А сам трусився, мов у тяжкій, болотяній фебрі.

Коли ж марив, то говорив непов'язані слова. Ніби вичитував слова з різних сторінок словника.

Брати взялись опікуватися «підібраним у дорозі невідомим подорожнім»…

Пальоміто подався до Толедо здати звіт патерові Інніґо.

А Херонімо щодужче поспішав до Тортози.

«Мандрувати до Яфи» — здавна означало: пройти численними небезпеками.

То ж щодужче береги Еспанії ставали для Карльоса безповоротно минулим, а та палестинська пристань — початковою точкою нового життя, Лясерда більше впевнювався, що й ця приказка, — як і багато інших, — уже втратила свій історичний глузд.

Ні піратів, — ба, навіть хуртовини! — не здибав еспанський бриг «Естрелля» в рівних, мов устояла олива, водах цього неспокійного на весні моря.

— Та ж і як би інакше? — були переконані плавці. — Боже благословення вступило на наш корабель разом із побожним прочанином, що несе свічку до Гробу Господнього!

І команда корабельна з пошаною скидала шапки перед завжди мовчазним Карльосом, коли він вечорами виходив на чардак судна.

Спершись на поручні, вдивлявся в далечінь, таємну, як життя, німу — як смерть. Блукав поглядом у світляній сітці зір. А в душу падала свіжа роса, ткала дивну мережу заспокоєння й тиші, що наступала по недавній хуртовині.

І те мереживо, хоч іще й настільки прозоре, що крізь нього добре прозирали образи свіжого минулого, ніби з кожним днем усе більш густішало й певніше відділювало зломаного духом лицаря від цього, що було — але ніколи вже не буде! — його життям…

За тією запоною все більше зникав той давній, — колись рідний! — світ для Карльосових очей…

Зате ж сам Карльос не зникав із Херонімового погляду, що невтомно його пильнував. Не тільки вдень, а й у нічній темряві намагався джура не втрачати з очей свого «Карліто». Одначе вдень око-в-око ні разу з ним не стрічався.

В ті сині ночі з усе наростаючим теплом, як діти ласощів, чекали знуджені довгою подорожжю плавці оповідань «старого кондот’єра»[83], що ним назвався Херонімо, вступаючи в Тортозі на корабель, поперед дон Карльоса. Не крився, ніби не знає пілігрима: бував по світах, то доводилось здибуватись де з ким!

— То ж хто бо він є? І що вчинив? — не вгавала цікавість моряків. — Кажи все, камараде, що знаєш!

Допомічна варта на кормі