Предок - Наталена Андріанівна Корольова
Всі розуміли: коли б і лишився живий їхній пан, то вже напевно ніколи не діткнеться цих земель його нога…
І не дивувалися, що Дієґо Мартінес, домосправець-мажордом, ходив «немов ішов за труною», забуваючи й надворі покрити свою сиву голову, хоч холодний вітер сповивав сріблястим німбом його кощаве, темне обличчя.
Весна ще не почалася. З гір тягло пронизливим холодом. Хмари розпускали на шпилях гір свої мокрі коси і, хоч інколи проривалася крізь сиву запону блакить неба, ребристі зломи скель ставали від того ще безнадійніші[73].
Слуги не могли отямитись.
— Як могло статися, що Херонімо і домосправець «пустили» з дому пана в такий час? Та ще й самітнього, без супроводу?
І чого аж тепер приправляється Херонімо сам до подорожі?
Два мули, троє коней… ладяться в супровід і двоє людей. Так наказав Мартінес.
Але куди саме? І пощо?
В неділю перед св. Марком до Каза Лясердо пригнався гонець із Толедо.
Ті, що були з дон Карльосом у похоронній мандрівці володарки, впізнали вояка Пальоміто.
Він це відпроваджував із сумного весілля дон Карльоса тих володарчиних «труверів із Романії», що про них тоді так нагло згадала була королева.
Тепер Херонімів від’їзд затримався, бо ж старий джура мав на цілий день поїхати до Бурґосу.
Другого ранку вислухав Службу Божу в Сан Педро, сповідався й запричащався, ввечорі ж, із Пальомітом та двома людьми з паляцета вирушив до Сарагоси.
Так он куди збирався улюблений панів джура!
Хто ж бо не знав про особливу Херонімову побожність до Nuestro Senora del Pilar! Що на непорушному стовпі — «columna immobilis» з’явилась Апостолові Якову?!
Тільки ж знову було дивно, що перед від’їздом на ту прощу, прощався Херонімо з Дієґом Мартінесом «немов би виїздив на бій із невірними…» Тричі поцілувались обидва. Сльози були на очах в обох…
— І за мене грішного помолися там, брате, як буде на те воля Божа… — аж надто поважно просив наостанку домосправець.
Удорозі, Херонімо їхав усе одалік із Пальомітом.
І що робив у Сарагосі, — також не довідалися люди з паляцето.
А старий, тим часом, довго шукав у Сараґосі гітану Белен, ту, що то звичайно смажила в олії свої оладки під колишнім палацом маврських шейхів — Castillo de la Aljaferro[74].
А що Белен там не було — мусів попоходити та розпитуватися, де саме торгує вона нині.
Нарешті знайшов. Баба його покликала в своє житло — у печерах Monte Forrero. І аж там вислухала, чого бажає від неї слуга такого великого пана.
А почула — і затрусила штучними цвітами, що прикрашали її сиве долосся.
— Ai! Hombre[75]… Нема в світі такого питва, щоб людині відняло слово навіки! Як би ж було! — додала мрійно і з жалем, — ведрами продавала б! Палаци б мала! На золоті і їла й спала! Бо ж багатьом людям мова — а особливо чужа! — дуже, дуже зайва річ!
Херонімо вже давно тримав на долоні два золотих.
— Твої будуть! — тикав пальцем правої руки дукати, що лежали на лівій долоні.
— Будуть твої — повторив, ніби не чуючи бабиних запевнень. — Наша бо — бурґоська, — Марілена казала, що ти єдина, з роду Марії Паділлі[76] знаєш таємниці її чарівних напоїв.
І подивився гостро просто в циганчині очі.
— Ще й ручилася за тебе, що отруї не даси!
Бабині очі блищали й усе зверталися до золота. Однак рука до золота не простягалась.
— Марілена — то Божа душа: що скаже — все буде правда. Деякі таємниці Марії Паділлі я знаю. Це — теж правда,
