Предок - Наталена Андріанівна Корольова
Зблідле Карльосове обличчя враз ніби постаріло.
— Потребуєте часу на розміркування, щоб дати мені відповідь? — спитав хвилюючись патер Інніґо.
Лясерда підвівся.
— Ні, отче. Приймаю відразу ваші рації. Про дальше, очевидно, будемо говорити потім…
Добровільно дане слово сковувало Карльоса нерозривним ланцюгом.
Безпросвітньо-сірий присмерк враз немов упав на його душу, на все дальше життя… Затирав усі обриси, всі барви… Несамохіть зітхнув важко:
— Святий Ґралю!.. Шукають його і в Монсеґюрі й в Монсерраті…
— А він — у нас самих, дон Карльосе! Це — наше власне серце, налите світлом Божої любови… Любови не до єдиної людини, не до своєї тільки родини, а любови до людства! І треба нести цього «святого Ґраля» світом, іти з ним шляхами й стежками життя так, щоб не розбризькати ні краплини… А обов’язок — не тільки лицаря, але кожної людини завжди подавати спрагненим, знесиленим, хворим, тілом чи духом, цей святий Келих Любови Великої…
— Ах! — зітхнув іщераз дон Карльос. — Шляхи життя! Та хто ж їх укаже?
Чернець витяг зі столу купу зів’ялих пергаментів:
— Ось, я приготовив для вас, приятелю. Розшукав по різних хроніках. Може тут знайдете вказівки… Черпаючи ж, згадаєте, що при посвяченні в лицарі, ви присягали на свого меча: «Товариства людей віроломних уникати буду…»
Карльос просидів до ранку над невідомими йому документами роду де Кастро.
Вичитав у них, що один із його членів із піренейської галузі помандрував до «далекої Скитії» де «тече велика ріка Бористен…» Подався туди, прищепити там і «зберігти віру, яку нищили вогнем і мечем у Романії».
З тієї ночі Лясерда зломився.
Схвильоване до дна його серце не знало де шукати заспокоєння…
Жив, мов у страшній зморі, свідомий, що його найглибші таємниці відомі, і чужі очі читають у його душі ясніше, ніж його власні.
Все здавалось: десь тут чує кроки великого, стихійного, що наближаються до невідомого, що прийде! Неминуче! Коли ж воно прийде, тоді зникне все, що досьогодня було мріями, плянами життя…
Почнеться нове життя — несподіване, неймовірне… Але цілком нове!
Казка? Може! Але не та, де сам собою горішок перетворюється на золотий повіз, що везе в чарівні країни, де все приходить задармо, на мах палички доброго чарівника. Але — що ж? Що має бути й де відтулиться та брама, що про неї раз у раз маячить бідна королева?
І безкраї простори поплутаних думок, поплутаних майже так, як у коронованої «La Loca», це тепер був одинокий терен Карльосових блукань.
І несподівано, зовсім не там, де він міг чогось чекати, його збудили зо сну-життя слова, що їх вчув, входячи до володарки. Одна з дам читала новелу про флорентійського лицаря.
— «… Набравши з собою в запас свічок, лицар сам, без джури й помічників, помандрував до гробу Гсподнього, щоб там запалити для нового життя свічку свою від того небесного вогню, що у Великодню ніч сходить із неба й розсвічує лампаду перед гробом Христовим. І простились йому…»
Більше нічого не чув Лясерда.
По кількох днях домініканин мовчки слухав твердих слів лицаря. Потім зіп’яв руки, ніби молився. А дон Карльос продовжував:
— При гробі того, хто смертельною людиною не був, знайду я більш, як силу людську, щоб воскреснути з гробу душевного, куди поклала мене пристрасть людська…
Був це інший Карльос, заглиблений у гіркі думи, був він, за влучним виразом маркізи де Алькораз, «як постать Йосифа Ариматейського в останні дні Великого тижня». А від кількох днів з його очей розсвітилась лампада серця його під тим небесним полум’ям, що падає з неба у Великодню ніч.
— Ні, отче, — говорив Лясерда, — не як хрестоносець, не із зброєю, тільки з розсвіченою свічкою… А коли поможе Господь, подамся до гробу святого, до того невідомого Бористена… На нещастя собі та їм увійшов я до роду де Кастро. Розбив я його. Тож хочу спокутувати й свою провину й провини того далекого де Кастро, що вчинив їх він у тім краю…
Благословляючим рухом лягли сухі руки ченцеві на Карлосову голову. Був це рух, що ним благословляє священник після своєї першої служби Божої:
— Сину! Досить, коли своє живе серце принесеш ти туди. Іди во ім’я Господнє!
* * *
Все було добре для доньї Хуани, що могло б віддалити бодай один день, коли жалібний похід мав переступити іспанські кордони. Тому, після довгої затримки в Толеді, звелено повернутися до Мадріда. Королева хотіла бути на облечинах Беати:
— Мусимо обоє з королем бути при Беаті в той день, бо ж сирітка не має батьків!
Беаті ж уділено особливої диспензи для вступу до манастиря: вона-бо не народилась німа, тільки з дозволу Божого захворіла на німоту хвилеву. Тому й дозволено їй, як виняток, скласти перші чернечі шлюби, але в кармеліток «Las descalzas Reales»[69] в Мадріді, бо той манастир вже бачив «чудо сліпої», то ж покаже він нам
