Предок - Наталена Андріанівна Корольова

Ясно: це ж «плакало тіло померлого» над своєю гіркою посмертною долею блукати непохованим! І вимагало похорону.

Однак донья Хуана ані тепер не хотіла зрозуміти. Наче й не було цього «ясного знаку!»

Вона, як мати над хворою дитиною, схилилась над замкненим віком труни, яку не відчиняли за першою «тихою», не «співаною» Месою. Бо:

— Дон Феліпе не любив вставати рано!.,

І вдова набожно притримувалась тієї привички мертвого короля.

Обережно, немов боялась збудити тяжко хворого, донья Хуана втирала подаваними їй хусточками краплини з віка домовини й дбайливо натягла сама, — власноручно шите — перлинами-сльозами покривало на труну.

— Не збудити!.. Обережно! — затримала переляканим жестом панів, що підійшли нечутним кроком, бажаючи помогти королевій.

Потім відступила на крок. Оглянулась. Розстібнула фібулу-застібку своєї довгої, підшитої хутром, чорної, оксамитної «манти» — плаща, скинула його й ще ним накрила труну поверх покривала:

— Спи, мій Феліпе!

І рухом руки наказала ченцям молитися тихо, без слів…

Другого дня, по «лицарській присязі дамі», майже підвечір вирушили одночасно Карльос і Беата. Тільки Карльос поїхав до Бурґосу, Беата ж — до Мадриду.

Бути на весіллі сестри рішуче відмовилась

— «Не про земські весілля годиться думати невісті Христовій. Присвячуючи ж себе Господеві, мусить віддати йому своє життя, щоб продовжив життя татові» — написала на листочку королевій.

Патер Інніґо замислився. Добре знав обі сестри. Любив їх, як уміє любити духовник виплекані ним із пуп'янку людські душі.

— «Покликання?..» Ні!.. Здається тільки «альта ораціо!»[54]

Занадто пристрасно боронилась Беата проти всяких умовлювань — вичекати, чи бодай відкласти свою постанову, хоча б до весілля сестри.

Хіба ж раніше не мав нагоди помічати патер Інніґо, що переважно тихо, непоквапливо й спокійно бороняться ті, хто відчув покликання?

Надто багато було палкости в протесті німої красуні!..

— Чи аж така глибока її рана? — міркував домініканець, закінчивши свою вервичку, — улюблену свою молитву, коли почував себе схвильованим і бажав знову прийти до зрівноваженого спокою.

Ходив під аркадами «крузієр»-ґалереї манастиря Сан Хуан де льос Рейос. Дивився на широкий краєвид із блискучими меандрами Тахо — краєвид такий далекий, розсяглий, що на ньому не видно було живих істот.

Тільки міст Сан Мартіно серед цих вільних, самітніх просторів нагадував про людей, — там, у далині, з їхніми такими дрібними турботами й радощами…

І на цьому рожево-фіялковому тлі далин ніби розстилав патер Інніґо дрібні обривки завважень, окремі слова, вираз поглядів, що ловив їх «на лету», а тепер уважно переглядав.

Чому останніми часами дон Карльос усе дужче зближався до володарчиних наметів? Особливо ж… Так: особливо з тими двома новими?

Тягла його приязнь до галузі з роду, що ставав йому «своїм»? Може!

Тільки, було щось у цьому ще й інше… напевне! Бо ж, їдучи до Бурґосу, випросив він дозвіл у королеви взяти з собою обох тих поетів…

— Окрасу на тихе весілля!.. Славних провансальських труверів[55].

— Але… але ми вже трохи чули ті їхні «окрасні співи!»

Патер Інніґо нащупав у кишені рукава ряси Беатиного листа. Зачепив за пояс довгу вервицю й підійшов до великого круцифіксу на стіні.

Своїм звичаєм уважно подивився на Розп’яття, ніби питаючись:

— Чи правильно думаю? Чи справно роблю?

І пішов до своїх покоїв.

Тількищо взяв перо, вчув поквапливу, вояцьку, тверду ходу важко обутого дужого чоловіка.

Затривожився прислухаючись.

Брат Домінґо, «охоронець дверей» патера Інніґо, тихо сперечався з кимось… Домініканець устав і відчинив двері.

Тримаючи крислатого бриля в руці, стояв перед ним раменастий атлет — Херонімо Діяс[56], Карльосів джура.

З-під його суконної, довгої «капи» виглядала шкуратяна, чужинецька одіж — звана «juste au corps»[57].) За поясом стирчав кинджал, до пояса ж привішена «мізерікордія» — короткий, менший ніж.

Високі — аж поза коліно — горішнім краєм розширені «лійкою» чоботи, теж чужим звичаєм[58] були припнуті ремінцями до пояса, щоб не спускались та не перешкоджали в ході[59].

Херонімо, очевидно, не мав часу впорядити себе, а прибув наквап, просто з сідла. Тільки дуже нагальна справа могла привести його так до володарчиного сповідника. Тільки загроза якоїсь небезпеки могла повернути його з дороги до Бурґосу, куди він учора лише від'їхав із Карльосом із Толеда.

— Високодостойний падре!.. Прошу вислухати мене, як на сповіді!. Благослови Свята Діво дель Піляр донью Беату! Ради