Предок - Наталена Андріанівна Корольова

— Та ж, отче, — спробував сховати свою стурбованість дон Карльос, — «катарів» уже довго нема! Ніхто бо, — спробував легенько всміхнутись, — ніхто ж бо, більше за ваш святий орден, не допоміг тому, щоб зникла про них і сама згадка…

— Маєте правду. Ось, — підсунув чернець зшиток, — саме читаю повідомлення папі Іннокентієві ІІІ-му, від архиабата Арно де Сіте. Тут зазначено, що одного тільки дня — 21 липня року 1209-го в місті Безіє знищено двадцять тисяч альбіґейців: чоловіків, жінок і навіть дітей. Місто ж підпалено з усіх боків і мало таку температуру, що дзвони танули по дзвіницях… А ось знову… Але, ви самі прочитаєте усі поважні числа й переконаєтесь, що насіння лихих трав росте й там, де його не сіяно. Лихі ж думки не горять і в огні, в якому тануть дзвони…

— Але ж із чого ви бачите мій нахил до катаризму?

— Почнемо з перебільшеної аскези… Саме з такої, яку пропагували оті «поети з Романії», що для них святий хрест є «образою Сотворителя».

Лясерда схвилювався дужче. На мить затримався й спитав:

— А хіба свята Церква не навчає аскези?

— Навчає. Однак не вимагає погорди «до всього сотвореного» нібито «лихим на спокусу душам.»

— Тобто регулює її скажім: «кесарево — кесареві…» — завважив Карльос із ледве помітною іронією.

Домініканець притакнув поважно:

— Власне! Церква наказує пости, у всякі дні. І Христос споживав риби і ягнята. І не заборонив «плодитись і множитись».

Карльос закусив губу й ворушив шпадою. то підносячи, то спускаючи полу свого оксамитного плаща.

— А призирство до даного нам Богом життя неминуче приводить до шукання смерти. — немов думав у голос домініканець і, поглянувши понад голову лицаря, холодно додав:

— А занадто велика чеснота чистоти інколи приведе й до гріха перелюбства.

Карльос зірвався з місця:

— Падре!

Домініканець не поворухнувся.

— Дон Карльосе, я говорю з вами не як «духовник королеви», що бажав би керувати й сумлінням усього двору. Говорю з вами, як домініканець. «Доміні канес» — «пси Господні» називають так нас ті, хто хоче зганьбити нас цією назвою. Та ж я приймаю її як почесну. Для мене це честь залишитись вірним Божим псом, коли «люди» — що хочуть дати «вище людської моралі» — зраджують Бога. І навіть такі, як ви, — сидіть спокійно! — такі як ви, дон Карльосе, втрачають інстинкт порядку і рації.

— Хіба і в це зле вірити, що коли людина спірітуалізується настільки, аж стане вище за звичайний людський рівень, — зблідлим голосом спитав Лясерда, — то не вона Люцібелеві, а Люцібель[68] мусить коритись їй?

— Кличе до того не прямування до Ідеалу, до ІДЕАЛУ — з великих літер! — а кличе гріх того, кого ви назвали Люцібелем — гордощі й зарозумілість. Я — мовляв, — не такий, як інші!» Так, дон Карльосе! Ви стоїте над самим краєм безодні! Як би ви не пручались, я спробую відтягти вас від неї. Не «чистої» чи «вищої» віри ви шукаєте, дон Карльосе! А віри «легшої». Віри, що потурала б вашим нахилам і… примхам… Я знаю, що говорю: і примхам.

— «Легшої», падре? А як же аскетизм? — боронився Карльос, як вояк, що до останнього мусить устояти на своєму становищі.

— Говорю про вас: ваш аскетизм перетяжує тільки в тому, що не є для вас осередком вашої туги й ваших бажань. Не про «чистоту віри» йдеться вам і «поборникам чистої віри». Вам особисто йдеться про те, щоб розбити прості — страшенно прості! — але невмолимі закони Церкви. Тому ви простягли руку до «чистих» — катарів. Хоч добре знаєте, що коли вони простягають руку, то, тим самим уже… підставляють ногу! Ви не могли відмовитись від подружжя з доньєю Каталіною тоді, як їздили до Бурґосу, після події зі скаженим вовком… Знаєте, також, що лицарська присяга дамі — така ж, як шлюб — непорушна річ. Тепер же ви шукаєте дверей, що ними можна було б «чесно» відійти від дружини — що фактично дружиною вам не є. І от, вам підсувають «віру», яка рве пута, як «темні і безпідставні» та «Євангелією необґрунтовані пересуди», чи навіть «забобони». Рве пута «ваші» і «її» — не Каталіни!

— Її? — ледве чутно спитав Карльос і відчув, що цим словом відкрив своє найслабіше місце, що в нього зараз може прийняти смертельний удар.

— Так: її — Бе-а-ти! — роздільно підкреслив патер Інніго. — Тому ви шукаєте міцної й певної підойми, щоб «звалити Церкву». Бо ж, мовляв, коли її звалите — разом із нею впадуть і її «законні пута…» Розумієте тепер, що мені — ченцеві ще й домініканцеві це не може бути «всеодно», «байдуже»?…

І спокійно розмотував далі клубок думок, ніби читав якісь старі акти.

Не міг не спостерегти драми Беати і Карльоса. Втративши надію на особисте щастя, Карльос шукав спочатку тільки забуття в «гарних прямуваннях» поетів-лицарів до святого Ґраля…

Того св. Ґраля, що його — нібито переховують у печерах Монсеґюру оті ніби «чисті» й «досконалі» катари.

— Отче, та ж хіба лицареві ганьба йти шляхами найшляхетніших із лицарів? Хіба ж не шукали св. Ґраля й Альфонсо II Араґонський, і Ричард Левине Серце й багато інших? Чи ж св. Ґраль не досить висока міра для життя людини?

Голос Карльоса звучав, але пе певністю, тільки глибоким сумом.

— Так, мій лицарю! Все, що ви говорите — так. І все це має своє — страшне: «ні!» Затямте собі одну істину: кожний наливає келих св. Ґраля замість св. Крови Христової власним опоюючим напоєм своїх бажань! А тоді воює за них… а не «за св. Ґраля!» Воює тільки «під прапором св. Ґраля»! Лише під гаслом Святої Крови!.. Це є одна з найбільших пасток злого духа на піднеслі душі… Перед хвилиною я вам цитував про спалення тільки двадцятьох тисяч християн… людей! Тільки — двадцятьох тисяч! Розумієте