Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі
Він згорнув свою сповідь і поклав її в кишеню. Дякувати богові, була субота; отже, до завтрашнього вечора можна поміркувати, бо навіть якщо він пошле листа зараз, Джон одержить його не раніше понеділка. Джоліон відчув дивне полегшення від думки про цю відстрочку і від того, що листа, одісланий він чи ні, написано.
Серед кущів троянд, посаджених там, де колись росла папороть, він побачив дружину з невеличким кошиком на руці — Айріні підрізала троянди. Вона, здавалося, ніколи не сиділа без діла, і тепер, коли йому самому доводилося майже весь час сидіти без діла, він їй заздрив. Він вийшов до неї. Вона підняла руку в забрудненій рукавичці й усміхнулася йому. Мереживна хустина, зав'язана під підборіддям, ховала її волосся, і овальне обличчя з і досі темними бровами здавалося дуже молодим.
— Цього року страшенно багато попелиці, а погода холодна. У тебе стомлений вигляд, Джоліоне.
Джоліон дістав з кишені свою сповідь.
— Я написав ось це. Гадаю, тобі треба прочитати.
— Це Джонові?
Обличчя її зразу змінилося, наче змарніло.
— Так. Годі таїтися з цим.
Він дав їй листа, а сам пішов між кущів. Потім, побачивши, що вона дочитала і стоїть непорушно, притиснувши до себе аркуші, підійшов до неї.
— Ну як?
— Чудово написано. Навряд чи можна написати краще. Дякую, любий.
— Ти нічого не хотіла б викреслити?
Вона похитала головою.
— Ні. Щоб зрозуміти, він мусить знати все.
— Я думав так само, але мені все це огидне.
Він відчував, що йому це огидніше, ніж їй. Про статеві справи йому легше було розмовляти з жінкою, ніж з чоловіком; до того ж вона завжди була природніша й щиріша, ніж він, її не стримувала потайна форсайтівська натура.
— Не знаю, Джоліоне, чи зрозуміє він це навіть тепер? Він іще дуже молодий і сахається всього, що нагадує про фізичні стосунки.
— Він успадкував це від мого батька; той теж, мов дівчина, уникав будь-яких розмов про такі справи. Чи не краще буде переписати листа і просто сказати, що ти ненавиділа Сомса?
Айріні похитала головою.
— Ненависть — це тільки слово. Воно нічого не передає. Ні, краще хай буде так, як є.
— Гаразд. Пошлю листа завтра.
Вона підвела до нього обличчя, і перед багатьма великими, обвитими плющем вікнами будинку, він поцілував її.
II. СПОВІДЬ
Трохи згодом того ж таки дня Джоліон задрімав у старому кріслі. На колінах у нього лежала догори палітурками розгорнена «La Rôtisserie de la reine Pédauque» [84], і, засинаючи, він думав: «Чи будемо ми, англійці, коли-небудь по-справжньому любити французів? Чи любитимуть вони коли-небудь по-справжньому нас?» Сам він завжди любив французів, призвичаївшись до їхньої дотепності, їхніх смаків, їхньої кухні. Вони з Айріні часто їздили до Франції перед війною, коли Джон учився в школі-пансіоні. І його роман з Айріні почався в Парижі — його останній і найдовший роман. Але французи... жоден англієць не полюбить їх, якщо не навчиться дивитись на них ніби збоку, оком естета! І, дійшовши цього сумного висновку, Джоліон задрімав.
Прокинувшись, він побачив Джона, що стояв навпроти нього перед вікном. Хлопець, очевидно, ввійшов із саду і чекав, поки батько прокинеться. Джоліон усміхнувся спросоння. Приємно дивитися на сина — чутливий, відданий, щирий! Потім його серце стислося, по тілу пробіг дрож. Джон! Ота сповідь! Він насилу взяв себе в руки.
— Це ти, Джоне! Звідки ти взявся?
Джон нахилився і поцілував його в чоло.
Аж тоді Джоліон помітив, яке дивне в сина обличчя.
— Я приїхав, щоб дещо сказати тобі, тату.
З усіх сил Джоліон намагався заспокоїти збурення в грудях — серце калатало, кров вирувала.
— Ну що ж, сідай, сину. Ти бачив матір?
— Ні.
Спаленіле обличчя хлопця зробилося блідим; він сів на бильце старого крісла, як колись сам Джоліон, бувало, сідав коло свого батька, що так само напівлежав. До того дня, коли між ним і батьком стався розрив, він завжди сидів там. Невже тепер настала хвилина розриву з його сином? Все своє життя він смертельно ненавидів сцени, уникав скандалів, спокійно йшов своєю дорогою і не заважав іншим іти своєю. Але тепер, наприкінці життєвого шляху, його, очевидно, чекає сцена куди болісніша, ніж ті, що він їх досі уникав. Намагаючись не виявляти своїх почуттів, він чекав, поки син заговорить.
— Тату,— повільно сказав Джон.— Ми з Флер заручилися.
«Саме цього я й чекав!»— подумав Джоліон. У нього здавило в горлі.
— Я знаю, що вам з мамою це не подобається. Флер каже, що мама була заручена з її батьком перед тим, як ти одружився з нею. Звичайно, я не знаю, що сталося, але ж це було давно. Мені вона дорога, тату, і вона каже, що я дорогий їй.
У Джоліона вихопився дивний звук, схожий на сміх і водночас на стогін.
— Тобі дев'ятнадцять років, Джоне, а мені сімдесят два. Як нам зрозуміти один одного в таких речах?
— Адже ти любиш маму, тату;
