Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі

— Он як! До матері?

— Так.

— Надовго?

— Не знаю.

— І коли ж ти від'їздиш?

— У понеділок.

Чи справді вона їде до матері? Дивно, як йому байдуже до цього! Дивно, як напевно вона передбачила, що йому буде байдуже до всього цього, аби тільки уникнути скандалу. І раптом між собою і дружиною він виразно побачив обличчя, яке вже бачив сьогодні: обличчя Айріні.

— Гроші тобі потрібні?

— Дякую, у мене їх досить.

— Гаразд. Сповісти нас, коли вертатимешся.

Аннет поклала на блюдце тістечко, яке крутила в руці, і, глянувши на чоловіка крізь підфарбовані вії, спитала:

— Що переказати maman?

— Перекажи привіт.

Аннет потягнулася, взявшись руками за талію, і сказала по-французькому:

— Яке щастя, що ти ніколи не любив мене, Сомсе!

Потім підвелася і теж вийшла з кімнати. Сомс був радий, що вона сказала це по-французькому, ніби не вимагаючи ніякої відповіді. І знову те обличчя — бліде, темнооке й досі вродливе! І десь глибоко-глибоко в ньому зажевріло щось схоже на іскру, яка тліла під купою холодного приску. А Флер закохалася в її сина! Просто випадковість! А чи існує взагалі випадковість? Людина йде вулицею, і на голову їй падає цеглина. Це, звичайно, випадковість. Але тут!.. «Успадкувала»,— сказала його дочка. Вона, вона міцно тримається свого!

І. СТАРИЙ ДЖОЛІОН З'ЯВЛЯЄТЬСЯ ЗНОВУ

Подвійна спонука примусила Джоліона сказати за сніданком дружині: «Поїдьмо на стадіон!»

«Потрібно...» що-небудь, чим можна погамувати тривогу, яка гнітила їх обох протягом шістдесяти годин відтоді, як Джон привіз сюди Флер! «Потрібно» що-небудь, що може втишити муки пам'яті в людини, яка знає кожен день загрожує звільнити її від них.

П'ятдесят вісім років тому Джоліон вступив до Ітона, бо старому Джоліонові захотілося «прилучити його до лику освічених людей» ціною щонайбільших витрат. З року в рік він їздив зі Стенгоуп-гейт на стадіон «Лорд» у супроводі батька, чия юність у двадцятих роках дев'ятнадцятого століття минула без лоску, який набувають під час гри в крикет Старий Джоліон, не соромлячись, вживав такі слівця, як «загилив», «шпурнув», «півм'яча», «три чверті м'яча», і молодий Джоліон із простодушним снобізмом молодості тремтів від страху, що хтось почує його батечка. Але він нервувався тільки тоді, коли йшлося про високі сфери крикета, бо в усьому іншому батько (він носив тоді баки) був для нього ідеалом. Хоча старий Джоліон сам ніколи не причащався тією «аристократичною амброзією», однак природжена урівноваженість і вимогливість до себе рятували його від випадкових, вульгарних прорахунків. Як приємно після цих циліндрів, горлання і спеки приїхати з батьком додому в екіпажі, викупатися у ванні, переодягнутись і податися в клуб «Розбрат», де на обід подадуть анчоуси, котлети і яблучний пиріг, а потім вирушити вдвох — два чепуруни, старий і молодий, у лайкових рукавичках бузкового кольору — в оперу або в театр. А в неділю, коли матч закінчиться і можна нарешті сховати циліндр, поїхати з батьком у екіпажі в «Корону і скіпетр», посидіти на терасі над річкою — золоті шістдесяті роки, коли світ був простий, Денді як намальовані, демократія ще не народилась, а романи Уайта Мелвіла [82] виходили один за одним.

Наступне покоління було репрезентоване його сином Джоллі, який носив у петельці волошку Герроу — старому Джоліонові захотілося, щоб його внук «прилучився» ціною трохи менших витрат,— і знову Джоліон сидів цілий день на спекоті, переймаючись спортивним азартом, а надвечір вони з сином верталися до прохолоди й полуничних грядок Робін-Гіла; після обіду вони грали в більярд, хлопець завзято орудував києм і намагався триматись недбало, як дорослий. Щороку ці два дні вони з сином були самі в цілому світі, і кожен з них уболівав за свою команду,— а демократія тільки-тільки народилася!

Отож Джоліон знайшов свій сірий циліндр, узяв у Айріні клаптик блакитної стрічки і, не поспішаючи, спокійно, автомобілем, поїздом і на таксі дістався до крикетного поля. Там, сидячи поряд із Айріні, вбраною в зелену сукню з вузенькою чорною облямівкою, він стежив за грою і відчував, як до нього вертається колишній спортивний азарт.

Але повз них пройшов Сомс, і день був зіпсований. Айріні стиснула губи, обличчя її скривилося. Не варто сидіти тут і чекати, поки Сомс або його дочка проходитимуть перед очима, мов цифри нескінченного періодичного дробу. І він сказав:

— Знаєш, люба, якщо тобі набридло, то їдьмо додому.

Увечері Джоліон відчув, що він зовсім виснажений. Не бажаючи, щоб Айріні бачила його в такому стані, він почекав, поки вона сяде за рояль, а тоді тихо вийшов з вітальні й сховався в кабінеті. Він розчинив високе вікно, впустивши свіже повітря, а також двері, щоб долинала її музика, і, вмостившись у старому батьковому кріслі, заплющив очі й прихилився головою до потертої коричневої шкіри. Його життя з Айріні було, як цей пасаж з сонати Цезаря Франка — божественна третя частина. А тепер ця історія з Джоном — кепська історія! Втрачаючи зв'язок з реальністю й поринаючи в дрімоту, він так і не збагнув, насправді чи уві сні на нього війнуло запахом сигари і в темряві перед його заплющеними очима виник образ батька. Образ з'являвся, зникав і знову з'являвся; йому привиділося, що батько сидить на тому кріслі, де вмостився він сам, сидить у чорному сюртуку, поклавши ногу на ногу, і погойдує окулярами, затисненими між великим і вказівним пальцями; він бачив Довгі білі вуса й запалі очі, що