Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі

трьох років, що були суцільною мукою для такої чутливої, закоханої в красу натури, як твоя мати, Джоне, вона зустріла юнака, який покохав її. Він був архітектор, що будував той самий дім, у якому живемо ми тепер, будував для неї і для батька Флер, нову в'язницю замість тієї, в якій її тримали в Лондоні. Можливо, це зіграло деяку роль у тому, що сталося далі. В усякому разі, вона теж покохала його. Я знаю, тобі не треба пояснювати, що не можна вибрати наперед, кого покохаєш. Почуття виникає саме по собі. І ось воно виникло! Я уявляю собі, хоч вона майже нічого не розповідала мені, ту боротьбу, яка відбувалася в ній, бо вона, Джоне, була вихована в дусі суворої добропорядності й не мала схильності до легковажних вчинків — зовсім ні. Проте почуття їхнє було непереборне і нарешті довело їх до того, що вони стали коханцями не тільки в мріях, а і в дійсності. І тут їх спіткала жахлива трагедія. Я повинен розповісти тобі про неї, бо інакше ти не зрозумієш становища, яке створилося в твоєму житті. Чоловік, з яким вона була одружена,— Сомс Форсайт, батько Флер,— однієї ночі, коли її пристрасть до того юнака була у самому розпалі, силою ствердив свої права на неї. Наступного дня вона зустріла свого коханого і розповіла йому про це. Чи він вчинив самогубство, чи, засліплений розпачем, випадково попав під колеса,— цього ми так і не довідалися; в усякому разі, він загинув. Подумай, що пережила твоя мати того вечора, коли почула про його смерть. Мені довелося побачити її тоді. Твій дід послав мене допомогти їй, якщо буде можливо. Я бачив її одну мить, потім її чоловік зачинив переді мною двері. Але обличчя її запам'яталося мені назавжди, я бачу його й нині. Тоді я не був у неї закоханий, почуття прийшло згодом, через дванадцять років, але те обличчя я пам'ятав увесь час. Любий мій хлопчику, нелегко мені писати про все це. Але зрозумій: я мушу. Твоя мати віддана тобі цілком, ти для неї все. Я не хочу засуджувати Сомса Форсайта. Я не маю проти нього серця. Мені давно вже його шкода; можливо, було шкода ще тоді. Світ вважає, що вона вчинила гріх, а він ствердив своє законне право. Він любив її по-своєму. Вона була його власністю. Такі у нього погляди на життя, на людські почуття, на серце — все це власність. То не його провина — такий він зроду. У мене такі погляди завжди викликали відразу — такий я зроду! Знаючи тебе, я відчуваю, що і в тебе вони викликають відразу. Але розповідатиму далі. Твоя мати тієї ж таки ночі пішла з його дому; дванадцять років вона прожила сама, дуже відлюдно, аж поки 1899 року її чоловік — адже він іще був її чоловіком, бо не робив ніяких спроб розлучитися з нею, а вона, звичайно, не мала права розлучитися з ним — очевидно, вирішив, що йому потрібна дитина, і почав переслідувати її настирливо й довго, щоб примусити вернутися до нього й народити йому дитину. В той час я був її опікуном — відповідно до волі твого діда, висловленої в його духівниці,— і стежив за тими подіями. Помалу я покохав її, покохав щиро. Він переслідував її дедалі настирливіше, поки одного разу вона приїхала до мене і попросила взяти її під захист. Її чоловік — а йому доносили про кожен її крок — спробував роз'єднати нас і почав шлюборозлучний процес. Може, він і справді хотів розлучитися з нею, не знаю; так чи так, а наші імена були оголошені публічно. Це спонукало нас до остаточного рішення, і ми з'єдналися насправді. Вона дістала розлучення, одружилася зі мною, і народився ти. Ми жили дуже щасливо, принаймні я, та, гадаю, і твоя мати. Невдовзі після розлучення Сомс одружився з матір'ю Флер, і в них народилась дочка. Ось і вся наша історія, Джоне. Я розповів її тобі, бо потяг, який, ми бачимо, зародився в тебе до дочки цього чоловіка, сліпо штовхає тебе до того, що напевно й цілковито зруйнує щастя твоєї матері, якщо не твоє власне. Я не хочу говорити про себе, бо я в такому віці, що навряд чи довго ходитиму по цій землі, до того ж якби мені довелося страждати, то я страждав би її стражданнями і твоїми. Але я хочу, щоб ти усвідомив одне: почуття такого жаху й такої відрази не можна ані поховати, ані забути. Воно живе в ній і нині. Тільки вчора на стадіоні «Лорд» ми випадково зустріли Сомса Форсайта. Якби ти міг побачити її обличчя, воно б тебе переконало. Сама думка, що ти можеш одружитися з його дочкою, для неї страхітлива. Я нічого не можу закинути Флер, крім того, що вона — його дочка. Але твої діти, якщо ти одружишся з нею, будуть внуками твоєї матері, так само, як і внуками Сомса, чоловіка, що колись володів твоєю матір'ю, як рабовласник володіє рабинею. Поміркуй, що це означатиме. Одружившись із його дочкою, ти перейдеш у той табір, де твою матір тримали в ув'язненні, де вона стільки вистраждала. Ти лише готуєшся переступити поріг життя, ти знайомий з цією дівчиною всього два місяці, і хоч яким глибоким тобі здається твоє кохання, я закликаю тебе негайно порвати з нею. Не завдавай матері болю й приниження, які мучитимуть сердешну до кінця її днів. Хоч вона завжди здаватиметься мені молодою, проте їй уже п'ятдесят сім років. Крім нас двох, у неї немає нікого на світі. Незабаром у неї залишишся тільки ти. Тож наберися духу, Джоне, і поклади цьому край. Не треба тієї хмари, тієї перепони, що постала між тобою і твоєю матір'ю. Не розбивай її серця! Хай тобі щастить, любий мій хлопчику, і ще раз прошу пробачити мені за той біль, якого завдасть тобі цей лист,— ми прагнули, щоб усе пройшло для тебе безболісно, але Іспанія, видно, не допомогла.

Завжди відданий тобі батько Джоліон Форсайт»

Закінчивши свою сповідь, Джоліон сидів, підперши рукою запалу щоку, і перечитував написане. Дещо завдавало йому такої муки, коли він думав, як Джон читатиме його, що він мало не порвав листа. Розповідати такі речі хлопцеві — рідному синові,— розповідати їх про свою дружину і матір цього хлопця здавалося для його потайної