Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи] - Петро Яценко

З-під уламків цегли подекуди стирчала присипана пилом рука, ніжка або й спущена пласка голова якоїсь із ґумових жінок. І це було кумедно, бо поруйнували ніби магазин іграшок або ляльковий дитячий будиночок.

Ми розчистили вхід до підвалу, і Мула виніс із нього цеберко з яблуками, а я натрапив серед сміття на лотерейний квиток.

— Дивись, — сказав я Мулі, — це вцілів один із тих квитків, що належали нашій дівчині.

— Це знову єдине, що лишилося в нас на згадку про неї, — мовив Мула.

Ми обережно випростали цей кольоровий шматочок паперу та, оскільки обидва бажали носити його з собою, розірвали квиток на дві частини й поховали в кишенях поближче до серця. Мула — до куфайки, а я — до своєї робочої теплої сорочки, яку зазвичай вдягав у вогкуватій словесній лабораторії.

Раптом ми зраділи дужче, бо побачили, що вцілів іще дерев’яний стовпчик поруч зі стежкою до нашої хати. Стовпчик, до якого причеплено нашу зелену трохи іржаву поштову скриньку, в якій замість свіжої преси повно павутиння.

Ми поставили цеберко з яблуками біля цього стовпа і самі посідали біля нього на траву, розмовляючи про те, який сьогодні чудовий день, яка гарна погода, і як співають птахи… Зовсім не так, як тоді, коли від нас пішла наша дівчина. «Той день, — казали ми, — був жахливий: холодний, сірий, вогкий, із мрякою, калюжами… І птахів у той день не було. Моторошно згадувати той день!» — казали ми.

Проте щастя ще раз посміхнулося нам, бо з дороги на наше обійстя приїхав великий, мов вагон, чорний джип, і з нього до нас вискочила вона — наша дівчина!

Ми з Мулою одразу її пізнали, хоч вона й була вбрана не в просту сукню, як при нас, а в дорогу бузкову шкіряну курточку й такі ж штанцята, намальована косметикою, а в її волоссі бігали й стрибали якісь яскраві — жовті, голубі, червоні — великі, ніби мухи, комашки.

Ми підвелися з трави, зачудовані, і вже хотіли бігти привітати її, як із джипа повилазили хроби, дісталися нас, оточили, нечемно повалили на землю й навіщось обшукали, а потім наказали піднятися. Ми повставали й побачили, що з джипа вийшов іще високий добрий і дуже поважний чоловік у білій сорочці з короткими рукавами та білих штанах із великими кишенями на колінах. Одразу було видно — Великий Бос.

Він одягнув темні окуляри і крізь них подивився на нас із Мулою, опісля — на те, що лишилося від нашого будинку та похитав головою, ніби кажучи: «Ай-яй-яй!»

Наша дівчина, весела, підстрибнула до нього, обійняла за плечі, підстрибнула ще й поцілувала Боса в щоку, від чого кілька яскравих комах з її голови миттю опинилося в його волоссі та закопошилося там.

Великий Бос посміхнувся, вийняв з кишені маленький балончик, приснув з нього собі на потилицю, і комахи вмить перестали копошитися, завмерли. Великий Бос пострушував їх додолу, на траву, що росла на нашому обійсті.

— Тєпєрь я знаю, што дєлать с пасєкай Прадавца латєрєйних білєтав! — сказав він.

Я подумав: «Продавець, виявляється, тримав бджіл», а Мула вигукнув від надлишку радісних емоцій:

— Це ж наша дівчина! — і з розпростертими руками добіг до неї та хотів обійняти, і раптом упав на траву, заплющив очі й не ворушився. А вона сховала до кишені електричний шокер.

Усе це наша дівчина добре вчинила, бо я не знаю, що б сталося із Мулою, коли б він здогадався, що можуть зробити з його яблуневим садом.

— Так ви што, нє хатітє прадавать? — спитав у мене Великий Бос, і тут на дорозі я помітив двох робітників із бензопилами, які прямували до нас.

— Хачу, — відповів я, уклонившись босові низько й дивлячись щасливо на нашу дівчину, яка збирала з куща равликів.

— І нєудівітєльно, — сказав Великий Бос, — дєсять тисяч — бальшиє дєньґі.

— Ні, не десять, — заперечив я, — а тринадцять тисяч сімсот дві умовних одиниці… Одна умовна одиниця дорівнює одному євро, — так я твердо сказав Великому Босу.

Він зняв свої темні окуляри і під ними виявився здивованим:

— Ви пасматрітє! Прідурак, а пробуєт таргаваться!..

— Скажи, пускай паіщут маі латєрєйниє білети, што тут аставалісь, — плаксиво попросила Великого Боса наша дівчина. Він кивнув — і кілька хробів побігло на руїни шукати, а один хроб узяв мене за шию та запхав до мого рота холодний і несмачний ствол свого пістолета, запитуючи:

— Шеф, каґда он прадаст, можна єго прістрєліть?

— Нєт! — заперечив Великий. — Бєспрєдєла я нє дапущу!

І хроб випхав з мого рота пістолет і відпустив мою шию.

— Атсчітать дєньґі! — наказав Великий Бос, звернувшись до джипа. Тоді джип випустив із себе якусь поважного віку жіночку в окулярах, яка винесла з собою валізу й машинку для перерахунку грошей, поставила все це на капот джипа та почала виймати з валізи та запихати в машинку стосики новеньких банкнот.

Нарахувавши тринадцять тисяч сімсот, жіночка поклала гроші до прозорого пакета й мовила:

— Двух євро у нас нєт.

Великий Бос перевірив свої великі кишені та простягнув мені десять гривень:

— Так пайдьот?

Я кивнув та сказав:

— Є одне велике прохання… — тут я змовк, не наважуючись продовжити, а він набурмосився та нетерпляче гиркнув: «Ну што єщо?» А хроб, який весь час стояв поруч зі мною, знову видобув свого пістолета.

— Відвезіть нас тепер у місто, — продовжив нарешті я, — Мула не повинен бачити,