Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи] - Петро Яценко

ми навіть не змогли її наздогнати, та мені здається, ми знали, що колись той клятий день настане, і ми розлучимось із нашою дівчиною; ми передчували це, бо не могли про це думати. Придурки ж бо не вміють думати. Вони вміють лише передчувати.

Вона від нас пішла. Я пам’ятаю той день до найменших подробиць, і тепер, коли ми з Мулою летимо в прірву, він кипить у моїх очах виставкою кольорових картин. Здається, я зміг би відтворити розташування й обриси всіх хмар на небі того дня, і я переконаний, що запам’ятав усі зірки в ніч опісля.

Мула і я не спали, хворіли цілий день і ніч до ранку. Мула напік пляцків, і це були пляцки горя. Їх неможливо було їсти, на них неможливо було дивитися без сліз: так багато він вклав до них нашої журби, солі, перцю і ще якоїсь гидоти.

Я палив надворі залишки своїх зліплених із чужих слів книжок, а Мула над ранок зник і повернувся аж по обіді. Зі собою він приніс коробку, а в ній — із десяток згорнутих трубочками ґумових жінок.

— Навіщо це? — поцікавився я.

— Замість неї, — відповів він. — Покладемо їх у її кімнаті.

Ми довго, до потемніння в очах, червоніючи, дмухали в цих жінок, напомповуючи їх повітрям, а затим занесли до кімнати нашої дівчини, поставили й посадовили в усіх закутках. Мула запихав одну жінку навіть під ліжко і, коли це робив, знайшов під ліжком кілька зім’ятих лотерейних квитків.

— Дивись, наша дівчина грала в лотерею, — сказав Мула.

— Ці квитки — усе, що лишилося в нас від неї, — додав я.

Ми поклали їх на її тумбочку. Ми чекали, що наша дівчина повернеться. Але вона не повернулась ані через день, ані ще через день, і тоді нам із Мулою стало зрозуміло, що всі ці десятеро мовчазних ґумових жінок в її кімнаті не замінять нашу дівчину.

Я вийшов у яблуневий сад, де вже другу добу сидів на дереві, виглядаючи її, Мула, і сказав:

— Мула, вона не повернеться.

— Я знаю, — відповів він, — але я сумую.

— Я теж, — мовив я. — Треба її знайти.

— Її не можна знайти! — гукнув він мені зі своєї старої яблуні. — Вона ж не загубилася. Вона пішла!

— А може, вона пішла і загубилася, — зауважив я.

— Може! — зрадів Мула і почав спускатися на землю. — Хочеш яблуко? — спитав він, стоячи вже на найнижчій грубій гілляці.

— Хочу.

— Лови!..

Ми вирішили написати оголошення й порозвішувати їх у нашому селі. Але тут перед нами постало відразу багато проблем. По-перше, ми не знали як звати її. По-друге, ми не могли визначити колір її очей. Мула казав, що вони в неї сірі, а я був певен, що карі. Зрештою, ми дійшли згоди, вирішивши, що одне її око було карим, а інше — сірим. і все одно, це нічого нам не давало. Тож після кількох годин роздумів у словесній лабораторії я склав таке оголошення:

«Загубилася дівчина. Гарна, як квітка, Спритна, мов білочка, Світла, ніби сонечко. Хто її бачив, скажіть це, будь ласка, нам. Ми з Мулою дуже шукаємо її».

Я написав це оголошення сто п’ятдесят разів, Мула зварив клейстеру, і наступного дня ми обклеїли цим оголошенням майже всі стовпи й паркани нашого приміського селища та стали чекати.

Першою розтривожила нас, загрюкала по наших дверях палкою, закричала в нашу темну хату сусідка — баба Ганка:

— Гей, шалопути, ви тут є?!..

Ми з Мулою вийшли до неї, а вона всміхалася хитро:

— Чули, шо робиться?

— Ви бачили її? — нетерпляче спитав Мула.

— Кого її? — здивувалася баба Ганка.

— Нашу дівчину, — уточнив я.

— Вашу дівчину? — ошелешено запитала, але тут-таки її осінило. — А! Ту, шо жила з вами! Таж то не ваша. То жінка ‘когось великого бонзі, — баба Ганка так називала босів. — Того, шо золото знайшов і тепер наше село викупає.

Ми з Мулою пороззявляли роти й перезирнулися. Я повторив: «Жінка», а Мула: «Великого бонзі».

— А ви не знали! — знов хитро всміхнулася баба Ганка. — Так отож бо. Ви матолки, і мені вас шкода, як вас знов обманють. У селі зара таке коїться! Усі хати, будинки продають і в місто перебираються, бо бонзя великі гроші дає… Бачили тих, із бормашиною?.. Тих, шо всім говорили, ніби воду шукають? — ми кивнули. — Так люди кажуть, вони не воду, а золото тут знайшли!.. Не буде села! — її коричневою та зморшкуватою, ніби печене яблуко, щокою, пірнаючи й виринаючи, потекла велика сльоза. Але баба Ганка швидко опанувала себе, витерла сльозу і продовжила:

— Так я попередити хотіла: як прийде хтось і купити вашу хату захоче — беріть з нього багато, велику ціну йому виставляйте: сто тисяч долярів! — і баба зробила великі очі, й видно було, сама злякалася величі та неймовірності названої суми.

— Вона не може бути жінкою Великого боса, — звернувся до Мули я. — Наша дівчина не схожа на дружин босів.

— Так, не схожа, — погодився мій товариш і простягнув бабі Ганці кілька яблук: — Візьміть для онучок.

— Дякую… А ябки зберегли — ніби тепер зірвані! Ви хоч і ледащі, але ж бо щось умієте!.. А я вас попередила…