Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи] - Петро Яценко
Наша сусідка вже вийшла на дорогу, а ми стояли на ґанку, коли під’їхав до нашої хати темно-синій іноземний мікроавтобус. Він іще не встиг зупинитися, а в ньому вже відсунулися набік двері, і з них вистрибнув на асфальт невисокий чоловік у шкірянці, з чорною текою в руці. Він швидко дійшов стежкою до нашого ґанку, примружився на нас із Мулою, пошукав щось очима на будинку і мовив:
— А де номер?.. Це тринадцятий будинок?
— Так, — відповів я.
— Ну як, вирішили? — спитав він.
— Що? — спитав я.
— Продаєте дім? — заусміхався він. — Скільки вам пропонували? — він розкрив свою теку і в ній зашарудів аркушами блокноту. — О, десять тисяч умовних!.. Я би за таке халупо баксів триста дав разом із землею…
Цей прибулець був або дрібний бос, або продавець.
Із автобуса тим часом повільно вилізло двійко типових кремезних хробів і стежкою повільно почвалало до нас.
— Не продам! — сказав я.
— Шо?! — видавилося з прибульця. — Та у вас за газ два роки не сплачено! Борг за світло, телефон… — він знов зазирнув до своєї теки, — ага… у вас нема телефону… податок на землю… — він дістав мобільник: — На вихід…
Задні дверцята автобусу відчинилися, і з них вилізли робітники в зелених комбінезонах та почали вивантажувати зварювальний апарат.
За чверть години робітники вже працювали, відрізаючи навіщось від нашої хати трубу, якою вже кілька років не надходило ніякого газу: ми опалювали взимку й готували їсти влітку на книжках та на дровах. А від світла ми відмовилися ще минулого літа, і дроти нам повідмикав електрик.
Хроби тим часом познаходили каміння, пішли за нашу хату, і ми з Мулою чули, як вони розбивають шибки.
Автобус же виявився туго напханим людьми, бо скоро з нього вийшло ще два вбрані в костюми чоловіки. Ці показали мені й неписьменному Мулі свої посвідчення, в яких було зазначено, що вони — податкові інспектори.
— Щорічний податок за землю збираємося платити? — ласкаво звернувся до нас один із них, в окулярах.
— Платити? За землю? — намагався зрозуміти його я і зрештою зробив вигляд, що зрозумів; — Так, збирався. І за землю, і… і за небо… Тільки в мене грошей нема.
— Як же ти живеш, урод, якщо в тебе грошей нема? — посунув па мене грізно один із хробів, що вже вернувся з-за хати.
— Подивимось будинок? — запропонував тоді інспекторам чоловік у шкірянці, і вони втрьох, не звертаючи вже на нас із Мулою уваги, діловито піднялися сходами та розчинилися в нашому темному коридорчику. Ми з товаришем пленталися вслід.
Непрохані візитери зайшли на кухню. Інспектор в окулярах навіщось підняв покришку старезної чавунної, вічно порожньої каструлі, яка стояла на підвіконні, та зазирнув у неї.
Затим вони розійшлися по кімнатах, роздивляючись усе, відчинили двері до покою нашої дівчини — побачили там безліч пухкеньких ґумових жінок. Незнайомець у шкірянці плюнув на долівку, один інспектор присвиснув тихенько, а інший сказав: «Збоченці», і далі в кімнату вони не пішли.
У наш коридорчик з вулиці припхалися хроби, бо звідтам стало чути сопіння, тупотіння й матірну лайку. Один із хробів сказав:
— О, блін, яблачкі!.. Свєжіє! — це він, мабуть, побачив миску з яблуками, що стояла на старому телевізорі.
— Покушаєм, — мовив інший хроб.
— Голота, — сказав інспектор в окулярах. — Що з них брати? — він, певне, мав на увазі нас.
— Заберіть оцей стіл або ту каструлю на кухні, — запропонував я, — вона важка, металу багато, і вам, я бачив, сподобалась.
Чоловік у шкірянці пирснув крізь зуби й відвернувся, а інспектори подивилися на мене якось дивно.
— Або можете тих ґумових жінок позабирати, — сказав Мула. — Я за кожну сім гривень платив, і вони майже нові…
— Там, у коридорі, я ніби бачив телевізор! — раптом зрадів інспектор в окулярах, вистромив свого вказівного пальця і, помагаючи собі цим пальцем як дороговказом, швидко пішов у коридор до хробів. За ним побіг Мула, благаючи:
— Ні, прошу вас, не забирайте телевізор!
— А ти шо, ще й телеман?.. Нічого, потерпиш і без кіна, зір поправиш, — одповідав через плече інспектор.
— Та при чім тут зір?! — репетував Мула. — Телек не працює!.. Нам не буде на що миску з яблуками ставити!..
— Не працює, кажеш? — спинив Мулу за плече другий інспектор. — А ми його все одно заберем, щоб ти знав, як від податків ухилятися! Ти не платиш податки, і всі лікарі, що тебе лікують, міліціянти й прикордонники, які охороняють твій мирний сон, учителі, що вчать твоїх дітей, мусять сидіти без зарплати і не можуть придбати собі навіть окрайчик хліба!..
Останні слова інспектор вимовив із непідробним тремтінням голосу, і мені вдруге після розмови з дідусем уві сні стало соромно. От, виявляється, який я егоїстичний покидьок. І Мула теж покидьок, і ми вдвох нічим не кращі від покійного Продавця лотерейних квитків, бо через нас мучаться й голодують учителі, лікарі й прикордонники, які все ж виходять на охорону кордонів від когось, і лікують хворих та немічних, і вчать чиїхось дітей… І я спитав:
— Мула, ти маєш дітей?
Він на секунду вкляк розгублено, опісля побіг до своєї кімнати, загримів там шухлядами, пішов на кухню, зазирнув під стіл, піднявся на горище, затупотів там, спустився назад захеканий і мовив:
— Ні, здається, не маю.
— Мула, а пам’ятаєш, скільки твоя тітка заплатила тому лікареві, що лікував довго, а потім вирвав твій хворий зуб?..
— Більше, ніж коштує новий телевізор, — відповів, помізкувавши, Мула.
— Друже, а від кого охороняє наші кордони невидимий прикордонник? — знову поцікавився я в товариша.