Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи] - Петро Яценко
— Н-не знаю, — сказав він. — Мабуть, від ворогів.
— Тоді скажемо, нехай віддадуть цей наш старий телевізор прикордонникам, — запропонував я. — Нехай ті полагодять його та дивляться на своїй заставі. Там він буде корисніший, ніж тут, а миску з яблуками можна лишати на столі.
— Гаразд, — погодився Мула й заспокоївся.
Ми з піднесенням і радістю спостерігали, як робітники виносять важкий дерев’яний ящик телевізора з нашої хати. Мула та я були горді з того, що тепер і ми якось прислужилися нашому народові й державі. І на далекому карпатському, а може, сумському кордоні вдячний прикордонник, а може, одразу кільканадцятеро вдячних прикордонників, хаваючи окрайці хліба, дивитимуться новини по нашому нехай старому, але чесно сплаченому в рахунок податку телевізору.
Податкові інспектори й собі були щасливі, що недаремно до нас завітали, потисли нам руки й подарували дві невеличкі яскраві книжечки, які називалися однаково: «Податкові казки».
— Це ми друкуємо для дітей, — сказали нам інспектори, — але ви зрозумієте.
— Я читати не вмію, — пожалівся своїм мелодійним, майже дитячим тенором Мула.
— Нічого, — заспокоїв його інспектор в окулярах, — там картинок багато — подивишся.
— Подумайте до завтра добре, — сказав нам на прощання чоловік у шкірянці, — а то може бути пізно: прийдуть злі дяді і зроблять вам велику каку.
«Невже в нього теж щось із головою?» — подумав я.
Наші несподівані гості знов завантажилися до свого автобуса, розмовляючи дуже голосно. Ми з Мулою почули, як один інспектор говорив іншому:
— Не вміє читати!.. Хіба такі бувають?
— Та ти ж видів — вони придурки, — відповів другий.
Розчулено помахавши їм на прощання руками, ми з Мулою прибирали з підлоги качанчики поїджених хробами яблук і вирішили лягти спати, бо робити нам сьогодні було вже нічого.
Я лежав на своєму ліжку й не міг задрімати, бо в розтрощених шибках гудів вітер, а під вечір мене стали діставати комарі. Мула теж не спав, і я чув, як він ходить уперед-назад по своїй кімнаті, і під його ступнями риплять дошки підлоги.
Уже пізно ввечері я завісив розбите вікно старим простирадлом і нарешті заснув: у мене на душі було спокійно, і я передчував, що все у нас із Мулою буде добре.
Серед ночі мене розбудили чиїсь голосні розмови, гуркіт якоїсь техніки надворі, і все це, здається, прямувало до нашої хати. Я розплющив очі й побачив, що крізь простирадло на вікні до моєї кімнати світить прожектор, і в кімнаті було видно.
Я встав з ліжка, протираючи очі, розгублений і радісний, та подумав: «Ось воно, те добре, що я передчував. Ми комусь потрібні. До нас прийшло це світло, і може, з ним повернеться наше сонечко, наша білочка та квітка — наша дівчина…» І тепер, коли ми з Мулою летимо, розслабившись у зручних сидіннях омріяної машини, я знаю, що тоді не помилявся.
Раптом з кімнати Мули почувся дзенькіт скла, неголосний зойк (так зойкає Мула, коли обпечеться біля пательні), гуркіт, тупотіння (це він, мабуть, через щось перечепився)… Двері до мого покою відчинилися, і в одвірку виник Мула з великими переляканими очима. Він постояв так кілька секунд і нарешті заговорив захоплено:
— Там хтось пляшками з бензином крізь вікно кидається!..
— Друже, перестань, — почав заспокоювати його я. — Хто буде витрачати дорогі пляшки і ще дорожчий бензин на нас із тобою?
— Та от, — мовив він, — переконайся, — і Мула повернувся до мене спиною.
Вбраний він був у свою улюблену ватяну куфайку, в якій зазвичай спав, бо не любив ковдр, а в нашому будинку в ці весняні ночі було ще прохолодно. Так от, куфайка ця в нього на спині й на рукавах ззаду справді горіла!.. В цю мить у моє вікно теж щось маленьке й темне залетіло, але зашпорталося в напнутому простирадлі, зірвало його з вікна, повалило на підлогу і під простирадлом несильно вибухнуло та спалахнуло.
— Здається, нам треба йти геть, — сказав я.
І тут наш будинок раптом здригнувся так, що ми ледь не попадали на підлогу, а зі стелі нас добряче притрусило тиньком. Для Мули це було непогано, бо вогонь на його куфайці згас, а лишилися тільки смужки диму.
Ми побігли в коридор, але двері хтось підпер знадвору, і вийти з хати не вдалося. Тоді знову нашу оселю спіткав потужний удар, і ми з Мулою побачили, як одна зі стін затрусилася, пішла вся тріщинами, у ній утворилась діра, і з неї пробивався теж промінь жовтого світла, а в дірі ворушився, мов гігантський хробак, металевий прямокутний ківш бульдозера.
Бульдозер завив двигуном, трощачи нашу веранду, ми з Мулою глипнули один на одного вже трохи перелякано та вигукнули водно: «До підвалу!» І справді, побігли та спустилися туди, зачинивши за собою важку дубову ляду, яку я змайстрував, ще коли жила бабця.
У цьому підвалі, або ж льосі, було безпечно. Мула зберігав тут свої яблука, а в мене тут була гасова лампа і стіл, і ще — кілька аркушів чистого паперу, олівців та кулькова ручка із чорним стержнем — найбільша гордість моєї словесної лабораторії.
Сидячи в льосі, ми запалили гасову лампу, їли яблука й розмовляли, а над нами біснувався бульдозер. За його кермом сидів, напевно, робітник, бо хроби і продавці не вміють керувати бульдозерами, не кажучи вже про босів, а робітники, якщо їм добре заплатити, можуть діяти ще жорстокіші речі, ніж хроби.
За якусь годину, а може, дві, бульдозер стих. Ми посиділи в підвалі ще трохи і вирішили вийти. Ми навіть не спробували відчинити знов ляду, а проплазували бічним ходом, яким до підвалу засипали колись з вулиці картоплю.
Нагорі був ранок, і вже щебетали на деревах у яблуневому саду та десь у небі птахи.