Ратники князя Лева - Петро Михайлович Лущик

Тома Берар усміхнувся.

— Я знаю, що ви всі ці роки зразково, із завидною смиренністю, гідною наслідування, служили ордену, — сказав він. — Усі ці роки я уважно приглядався до вас, і ось настав той момент, коли я сміливо можу довіритися вам. Але перед тим я хочу отримати відповідь на моє запитання. Тому запитую ще раз: чи не бажаєте ви повернутися в Русцію? Хочу, щоб ви відповіли чесно.

Тугар прийняв рішення одразу.

— Мені хотілося б побачити рідних, але якщо це не зашкодить моєму бажанню стати членом ордену, cip!

— Мені приємно це чути, — зізнався Берар. — Тим більше що ваші побажання повністю збігаються з нашими. Сідайте, брате!

Великий магістр всадовив Тугара у крісло, а сам повернувся на своє місце за столом.

— Завдання, яке ми хочемо дати вам, дуже відповідальне і дуже небезпечне, — почав він. — Як і небезпечна дорога. Я, звичайно, ні на йоту не сумніваюся у вашій порядності і впевнений, що ви не проговоритесь про нього нікому. Але Господь створив людину слабкою. Саме ця слабкість дозволила змію так легко спокусити її. І, можливо, під тортурами чи у п’яному угарі можна проговоритися. Повірте, я не маю на увазі вас, брате. Але саме тому я не можу сказати вам про основну мету вашої подорожі додому.

— Дозвольте запитання, cip! — озвався Тугар.

— Я вас слухаю!

— Я так розумію, що про мету поїздки я не знатиму до самого дому. На Русі я маю з кимось зустрітися?

— Так, але не в Русції. Вас, звичайно, цікавить, хто вам повідомить про завдання.

— Так, cip!

— Не буду вас мучити. Про все ви дізнаєтесь від брата Едуарда Бомона.

Вкотре слова магістра заскочили Тугара зненацька, і вкотре він не знав, як реагувати. Про Бомона він перестав згадувати вже через рік після вигнання того з ордену, тепер виявилося, що всі ці роки про опального брата хтось пам’ятав, і не просто хтось, а сам Великий магістр. Але оскільки Тугар знав, хто він є насправді в ордені, просто вирішив узяти це до відома.

— Мені подобається, як ви тримаєтесь, — усміхнувся Берар. — У вас є до мене запитання?

— Так, сірі Що я маю робити після того, як виконаю ваше доручення? — запитав Тугар.

— Повернутися сюди, — сказав магістр. — Сюди або у будь-яке інше місце, де перебуватиме Великий магістр.

Тома Берар не згадав ні Акру, ні себе як магістра ордену. Тим самим дав Тугару зрозуміти, що вважає ситуацію тут, на Святій Землі, тривожною.

— Скільки я маю часу?

— Наприкінці липня до Венеції відпливає корабель. Ми домовилися з капітаном — він візьме вас на борт. З Венеції доберетесь до монастиря, де служить брат Едуард. А взагалі... Я не обмежую вас у часі. Я обмежую вас у результаті.

Ось така дивна і несподівана розмова відбулася в липні 1266 року в місті Акра. Через тиждень після цього впала фортеця Сафет, і всі лицарі, що здалися на милість султану Бейбарсу, були обезголовлені. А ще через декілька днів від гавані Акри відплив корабель венеційського купця Паоло Діані. Вже через місяць завдяки попутному вітру Тугар зійшов на острови венеційської затоки. Побачене вразило його. Здавалося, будинки виростають із самої води. По правді, так і було. Маючи охоронний лист від самого Великого магістра, Тугар спокійно пересидів декілька днів у місцевому монастирі, дочекався корабля, що відпливав до Массалії[10].

Далі його везіння закінчилося. На той час події у Франції дуже схожі були на руські князівства перед монгольською навалою. Кожен феодал вважав себе людиною, другою після короля, а дехто навіть ставив себе на перше місце. Відповідно, незважаючи на королівські закони, встановлював на своїх землях свої. Іноді ці землі виявлялися більшими за королівські.

Тому минуло два місяці, і в повітрі вже запахло зимою, коли змучений дорогою Тугар зіскочив з коня і постукав руків’ям шаблі в дерев’яні двері абатства Ла-Ферте. Вже вечоріло, монахи, напевне, розійшлися по своїх келіях, тому довго ніхто не відчиняв. Тугар уже зневірився в тому, що йому взагалі сьогодні відкриють, аж ось скрипнули засуви, і в отворі з’явилося обличчя монаха.

— Чого стукаєш? — грубо запитав він.

— У мене послання до абата монастиря, — відповів Тугар.

— Від кого?

— Цього тобі я сказати не можу. Пусти мене всередину, і я сам повідомлю абату, хто його турбує.

— Звідки мені знати, може, ти розбійник! Або хочеш пограбувати нас!

— І що я можу поцупити у монастирі бідних цистеріанців? — здивувався Тугар.

Чи то подіяло його щире здивування, чи дійсно за стінами монастиря нічого було красти, але монах відчинив браму, пропустивши змерзлого Тугара всередину.

— Коня відведуть, — тільки й сказав монах і запросив приїжджого слідувати за ним.

Дорогою їм не зустрівся жоден монах. Тугар зробив висновок, що мешканці монастиря дійсно у цей час сидять по келіях і моляться. Перед дверима однієї келії монах зупинився.

— Абат там, — сказав він і пішов.