Ратники князя Лева - Петро Михайлович Лущик

Останніми місяцями до Тугара потягнувся малий Гійом. Злата дивувалася, чому це син віддав перевагу не Неждану, якого називав своїм дядьком, а поки що чужому Тугару. Хоч жінка однаково ставилася до обох братів і не виділяла жодного, вибір сина її здивував. Спочатку Тугар обережно поставився до Гійома, адже за останні десять років дітей у його житті було мало, а потім поступово звикся із постійною присутністю поруч хлопця. Йому згадалося, як колись і вони з Нежданом ось так само невідступно ходили за останнім тамплієром Лукова, Леоном. Дідом Леоном, як вони його називали. Якби не це, його доля склалася б інакше, але чи була б вона кращою?

Тому Тугар поступово почав призвичаювати Гійома до зброї. Для цього він навіть пожертвував своєю знаменитою сарацинською шаблею із дамаської сталі, подарувавши її Гійому. Така щедрість мала і своє пояснення: ратникам фортеці Тустань належало мати при собі однакові мечі.

Весь свій вільний час (признатися, його залишалося мало) Тугар або давав хлопцеві перші уроки володіння зброєю, або лагодив з ним пошкоджений обладунок, або просто розповідав малому про Едуарда Бомона. Те, що це його батько, Гійом уже зрозумів і хотів якнайбільше дізнатися про нього. Скоро всі правдиві відомості про Едуарда в Тугара закінчилися, і в хід пішли казки, якими так багата Свята Земля. Зрештою, Тугар договорився до того, що в одній з битв батько Гійома зумів упіймати страшного птаха Руха і тепер його показують в Єрусалимі. Невідомо, чи повірив його розповідям Гійом, але треба віддати належне Тугару — розповідати він умів.

Воєвода Світозар, побачивши, як хлопець прив’язався до Тугара, попросив того займатися і з його сином. У воїна не було причини відмовлятися, і всю зиму його можна було побачити з Гійомом та Богумилом. Причому Тугар зауважив, що син воєводи має дуже добрі задатки до військових виправ. Світозар лише задоволено усміхнувся.

Але вечори Тугар і Гійом проводили лише удвох, іноді з ними були Злата чи Неждан, а то й обоє. Тоді слухати Тугара збиралися всі. Під час таких вечорів Неждан прискіпливіше придивлявся до брата. Зовнішня безтурботність не могла сховати від допитливого ока молодшого брата зміну у поведінці старшого. І Неждан вирішив при нагоді запитати у Тугара прямо.

А поки що він слухав напівбилиці-напівправду, що її розказував Тугар.

— Дядьку Тугаре! А це правда, що мій тато — князь? — запитав якось Гійом.

— Так. Тільки не князь, а князівського роду, — поправив Тугар.

— Тоді і я князівського роду?

— Тоді і ти князівського роду.

— Так само, як князь Лев? — Очі Гійома загорілися.

Тугар розгублено подивився на Злату, що при слабкому світлі каганця спокійно пряла вовну. Жінка перестала прясти.

— А хіба тобі не подобається, як править наш князь, що хочеш посісти його місце? — запитав Тугар.

— Та ні. Добре править, — зробив висновок Гійом.

— А ще твій тато не лише князівського, але й королівського роду. Так само як король Франції. Знаєш, де Франція?

— Далеко.

— Так, неблизько, — згодився Тугар.

— А хто там король?

— Людовік Святий.

— А чому Святий?

— Усе своє життя король присвятив одній-єдиній меті: визволити Святу Землю від невірних сарацинів.

— Дядьку Тугаре, розкажи мені про Святого Людовіка...

Ближче до весни, коли морози ще досить сильно дошкуляли мешканцям Тустані, особливо вночі, а вдень сонце сліпило очі, відбиваючись від неймовірно білого снігу, життя пожвавилося, зникла важка приреченість вимушеної самотності, з’явилася надія на скору весну.

Тугару з Нежданом уперше за зиму випала нагода вартувати на найвищій вежі фортеці. Намагаючись не замерзнути, брати залишили внизу важкі залізні обладунки, натягнули теплий верхній одяг. Ймовірність того, що їх обстріляють, була мала, а те, що поцілять, — узагалі ніяка.

Неждан усе хотів почати давно відкладену розмову, та ніяк не міг наважитись. На його подив, Тугар заговорив перший.

— Бачу, що ти не знаходиш собі місця, брате, — почав Тугар.

— Ти про що? — запитав Неждан.

— Та я ж бачу, що тебе щось хвилює.

Неждан вирішив скористатися з цієї нагоди.

— Ти змінився, — сказав він.

— Усі ми змінилися.

— Я не про те. Останнім часом ти сам не свій, Тугаре. Що з тобою? Погано, що ти ховаєшся від мене. Я ж усе-таки твій брат!

— Не все можна довірити навіть рідному братові, — відповів Тугар і, побачивши реакцію Неждана, поспішив заспокоїти: — А втім, ти правий. Нам потрібно більше довіряти один одному.

— Що сталося? — допитувався Неждан. — Від якогось часу ти чимось стривожений.

— Не від якогось часу. Є певний день.

— Що за день?

— Ти пам’ятаєш того німця, якого привезли з собою китайці?

— Звичайно. Ти його допитував. Це пов’язане з чимось таким, що