Ратники князя Лева - Петро Михайлович Лущик

Запитання заскочило Тугара зненацька. Він було вже запідозрив, що розмова, яка минула, була лише випробуванням, але Світозар заспокоїв його.

— Слово «католик» звучить однаково на багатьох мовах, — сказав воєвода. — Ну, то як?

— Так, воєводо, я католик і визнаю Папу Римського намісником Христа на землі, — сміливо підтвердив Тугар. — Це міняє справу?

— Ні. Зовсім ні. Для мене це не має ніякого значення. Просто мені тепер зрозуміло, навіщо німець вигнав мене з кімнати. Він тобі хоч не висповідався?

— Я не монах і не пов’язаний таємницею сповіді.

— Тоді що він тобі повів?

— Його звати Томас. Сам він із Пруссії, з якої саме місцевості — не знаю. Принаймні, вирушив він на наші землі саме звідтам. За його словами, завдання йому дав Людвіг фон Бальдерсхейм, ландмейстер Тевтонського ордену.

— Що це за завдання? — поцікавився Світозар.

— Наша фортеця.

— Тустань?

— Так він каже. Хоч і зізнається, що це лише одне із завдань.

— А інші?

— Оцінити, наскільки захищеними чи незахищеними є південні землі князівства. Крайньою межею, куди мав намір дістатися Томас, була Бакота.

— Дістався?

— Ні, на нього напали дорогою туди.

— Він знає, хто це був?

Тугар похитав головою.

— Томас не знає нашої мови, тому нічого не зрозумів, що говорили розбійники, але я попросив його описати нападників.

— І який результат?

— Те, що розповів Томас, дозволяє стверджувати, що він зазнав нападу «татарських людей».

Світозар недовірливо подивився на Тугара.

— Чому ти так думаєш? — запитав він.

— Дорогою сюди нам довелося зустрітися з ними. Одяг, озброєння... Словом, я майже впевнений, що це болохівці, — відповів Тугар.

— Та я вірю, вірю! — примирливо сказав Світозар. — Він був сам?

— Із загоном непутящих у військовій справі смердів, як він сам сказав. Побачивши, що на них напали, вони поспішили втекти, залишивши його самого проти півтора десятка розбійників. Серед тих, хто втік, був тлумач. Якийсь смерд із Чорної Русі.

— Чому його не вбили?

— Вчасно наспіли китайці.

Світозар кивнув головою. Предводитель торговців саме так і почав свою розповідь, коли його запитали, звідки у каравані поранений.

— Що ще?

— Усе.

— Гаразд.

Світозар пильно подивився на ратника.

— А тепер скажи мені: чому цей Томас відкрився тобі? Першому стрічному, що випадково розмовляє німецькою.

— Я переконав його, що на Святій Землі зустрічався з Гросмейстером ордену тевтонців Анно фон Зангерсхаузеном.

— І він повірив? — засумнівався Світозар.

— Важко сказати, але у нього не залишалося вибору.

— Ти дійсно зустрічався з Гросмейстером?

— Я його обманув. Ми в основному жили в Акрі, а Гросмейстер — в замку Монфор. Це досить далеко від нас.

— Я задоволений тобою, — сказав воєвода. — Можеш відпочивати. Але дорогою знайди Ратибора. Скажи, що я хочу його бачити.

Тугар повільно піднявся естакадою у фортецю, де на нього вже чекав, не знаходячи собі місця, Неждан.

Вночі поранений помер. Його поховали тут же, на цвинтарі біля західної стіни частоколу. Китайці, щедро розплатившись за право слідувати далі, того ж дня цим правом скористалися, їх чекала Португалія — кінцева мета їхньої дворічної подорожі. Там вони продадуть шовк, метали та ремісничі вироби, а натомість куплять коней, пурпур, скло і вовну. Правда, предводитель вже подумував над тим, чи не повертатися додому південніше, де (цілком можливо) немає таких митниць.

Ще через двадцять днів рушили до Львова і Ратибор зі своєю дружиною. Життя у Тустані поволі знову ставало буденним і нецікавим.

Неждан, щоправда, став помічати, що брат якось змінився. Зовні нічого не помінялося: так само, як і раніше, Тугар проводив багато часу на плацу, проте тепер він частіше тренував, а не тренувався, без сперечань ніс вахту, хоч тепер, коли настала осінь, було мало радості провести весь день чи ніч високо на вежі, де завжди холодно і постійно дме пронизливий холодний вітер. Усе було так само, але Неждан бачив, що з Тугаром щось не так.

А в останній день жовтня випав сніг. Він сипав декілька днів поспіль, і його намело так багато, що стало зрозуміло: лежатиме до самої весни. Кучугури снігу повністю відрізали Тустань від усього світу. Правда, це мало і позитивні сторони: ніхто не наважиться нападати на фортецю, оточену снігом у людський зріст. Зрештою, цього мешканці Тустані боялися якнайменше. Більше їх тривожили одноманітні