Ратники князя Лева - Петро Михайлович Лущик

не гребували нічим. Якщо перші обмежилися підтримкою того ж таки Tipa і госпітальєрів, то другі залучили жителів Пізи, Провансалю, тамплієрів і більшість місцевих баронів. До того ж і ті, й інші використовували сарацинів. Правда, якщо венеціанці лише вряди-годи, то генуезці мали безпосередній контакт із султаном Бейбарсом.

Словом, таким далеко не ідилічним місцем на Святій Землі була колишня столиця Єрусалимського королівства Сен-Жан д’Акр, куди дістався Тугар наступного дня. Зі сторони суші у місто можна було потрапити лише одним способом: через ворота святого Антонія. Причому їх охороняли «закляті» друзі — храмовники та іоанніти. Для пристойності чи то рівноваги серед білих плащів з червоним хрестом і червоних плащів з білим виднілася пара білих із чорним. Це несли варту лицарі ордену Марії Тевтонської. Вони не були залучені в конфлікт безпосередньо.

Побачивши подорожнього, до нього підійшли троє вартових — по одному від ордену. Вони підозріло оглянули Тугара з ніг до голови і, видно, залишилися невдоволені. Дійсно, у сарацинському одязі, із сарацинською шаблею, засмаглий на сонці Тугар був дуже схожий на місцевих жителів. Між іншим, саме ця обставина і дала йому можливість безперешкодно подолати шістдесят миль від Сафатк до Акри.

— Хто такий? — суворо запитав госпітальєр.

Видно, саме він був тут головним.

— І навіщо ідеш у місто?

Тугар обвів поглядом усіх трьох вартових, зупинився на білому плащі, вийняв з-за поли одягу сувій і простягнув тамплієрові. Видно, подібна процедура траплялася досить часто, оскільки двоє інших вартових ніяк не відреагували на це. А храмовник, прочитавши листа, згорнув його і віддав Тугарові.

— Це до нас! — повідомив він і, звертаючись до Тугара, сказав: — Далі вас супроводять.

Вартові дозволили Тугарові проїхати в місто. Одразу за ворітьми до нього під’їхали два сержанти у коричневих плащах і наказали їхати з ними. Справа височів замок, а троє тамплієрів поскакали мощеною вулицею в напрямку порту. Ще з того часу, коли Тугар зовсім небагато прожив у цьому місті, він пам’ятав, що вулиця справа вела до резиденції магістра ордену госпітальєрів, а зліва до міської стіни примикав квартал тевтонських лицарів. Правда, Гросмагістра в Акрі не було — Анно фон Зангерсхаузен перебував у замку Монфор, за двадцять п’ять миль звідси.

Дорога лежала далі на південь. Тугар з супутниками проїхали між двома кварталами — генуезців та венеціанців, мимо монастиря Святого Сави. Саме за його володіння між ними війна і була так названа.

Зараз генуезців в Акрі не було; їх вигнали ще на початку конфлікту, але й венеціанці не почувалися в місті у безпеці. А тут ще Бейбарс розгулявся.

Квартал, де поселилися тамплієри, займав південний мис і безпосередньо примикав до гавані. Таким чином, храмовники контролювали всі кораблі, що заходили в Акру. Ця обставина також не сприяла нормальним відносинам між орденами.

Тамплієри оточили себе високою фортечною стіною, і потрапити всередину кварталу випадковій людині було важко. Сержанти, що супроводжували Тугара, до таких не належали, тому їх пропустили без затримки, а от русича знову зупинили. Лист, написаний командором де Обером, видно, мав велику силу, і ворота перед Тугаром знову відчинилися. За стіною на нього знову чекали сержанти. Без жодних слів вони поскакали в напрямку моря, де виднілася фортеця. Там ось уже майже шістдесят років практично постійно перебував Великий магістр.

Перед фортецею спішилися. Один сержант притримав коней, а інший, кивнувши Тугару головою, повів його далі. Одразу за брамою Тугара прийняв якийсь лицар, вислухав його історію і без зайвих розпитувань провів темними галереями. Невдовзі Тугар уже стояв перед дверима кімнати, що її охороняли два лицарі у білих плащах. Один з них забрав у прибулого листа і зник за дверима. Невдовзі він повернувся і повідомив, що Великий магістр чекає на нього. Спантеличений Тугар зайшов у кімнату і причинив за собою двері.

У кімнаті, що освітлювалася світлом із двох вузьких вікон, фактично бійниць, стояв лише один стіл, за яким сидів літній чоловік. Тугар ніколи не бачив Великого магістра, він лише знав, що такий існує, тому з певним трепетом зупинився посередині кімнати.

Тома Берар відірвався від листа, подивився на Тугара.

— Підійдіть ближче, — сказав Він.

Тугар зробив декілька кроків.

— Отже, ви Тугар і прибули в орден разом з лицарем Едуардом Бомоном?

— Так, cip! — відповів Тугар.

— Ви знаєте, навіщо я вас викликав?

— Ні, cip, не знаю.

— Про це згодом.

Великий магістр підвівся з-за столу, обійшов його і зупинився перед Тугаром. На подив русича, Тома Берар виявився невеликого зросту. Принаймні Тугар був вищий від нього.

— А зараз я хочу знати, яка обстановка у Сафеті. Що Бей-барс? — запитав Великий магістр.

— Перед тим як покинути місто, я бачив, що навколо збирається велика сила мамелюків, — повідомив Тугар. — Уже під’їжджаючи до Акри, дізнався, що Сафет оточений.

— Головне, щоб вони втрималися. А то після Сафета ринуть сюди, і наші проблеми здаватимуться нам дитячими іграшками, — зауважив Берар. — Скажіть, брате, вам не хочеться повернутися додому?

Запитання заскочило Тугара зненацька, і він деякий час не міг відповісти. Звичайно, він сумував за батьківщиною, сніги снилися йому чи не щоночі, але надто вже несподівано його вирвали із давно звичної обстановки, поставили перед магістром, до того ж запропонували повернутися додому.

— Я не розумію, cip! — спромігся нарешті хоч щось сказати Тугар.