Посмертні записки Браса Кубаса - Машаду де Ассіс

Ми стали говорити про срібні речі, старий столовий срібний сервіз часів короля Жозе І[47]. Найвагоміша частина спадку, бо там вартувала і робота ювеліра, і те, що він був антикварний, та й походження мав славне. Батько розповідав, що граф да Кунья, коли був віце-королем Бразилії, подарував його моєму прадідові Луїсу Кубасу.

— Щодо столового срібла, — вів далі Котрін, — то тут навіть питання не було б, якби не бажання вашої сестри мати його у себе, і гадаю, що вона має рацію. Сабіна одружена, їй потрібно мати вишукані коштовні келихи для прийому гостей. А ви ж одинак, ви ж не приймаєте гостей... ні...

— Проте, можливо, я одружусь.

— Навіщо? — перебила мене Сабіна.

Питання було настільки несподіваним, що я на якусь мить навіть забув про власні інтереси. Я всміхнувся, взяв за руку Сабіну, легенько поплескав її по долоні, і все це я робив з таким добрим виразом, що Котрін зрозумів мої жести, як мою згоду на все те і подякував за це.

— Що?! — вигукнув я. — Я ні від чого ще не відмовився і не відмовлюся.

— Не відмовишся?

Я кивнув головою.

— Облиш його, Котріне, — сказала моя сестра чоловікові. — Ти ж бачиш, що він хоче привласнити навіть той одяг, що ми на собі маємо. Тільки цього йому й бракувало.

— Чого тільки він не хоче. Щоб і екіпаж був його, і кучер, хоче столове срібло, він усе хоче. Знаєш, для нього значно швидше справа вирішиться, якщо він піде в суд і надасть докази того, що Сабіна не його сестра, що я не твій чоловік, що Бог не Бог, і він нічого не втратить, навіть чайної ложечки. Ну ж бо, друже, є чим зайнятися!

Він був таким роздратованим, а я не менше за нього, тож зрозумів, що варто запропонувати такий спосіб примирення: поділити столове срібло. Він засміявся й запитав мене: кому належатиме чайник, а кому цукорниця, а потім заявив, що принаймні в нас лишається час, щоб вирішити претензії кожного хоча б у суді. Тим часом Сабіна підійшла до вікна, що виходило в сад, і, за якусь мить повернувшись на попереднє місце, запропонувала мені лишити собі Паулу і ще одного темношкірого за умови, якщо я погоджуся віддати їм срібло; я вже збирався сказати, що мене це не влаштовує, та Котрін випередив мене і сказав те ж саме.

— Я цього ніколи не допущу. Я не подаю милостині, — відрізав він.

Ми пообідали в сумному настрої. Коли подавали десерт, з’явився мій дядько-канонік і запропонував деякі зміни.

— Діти мої, — сказав він. — Пам’ятайте, що мій брат лишив вам доволі велику хлібину, яку можна розділити між усіма.

На що Котрін йому відказав:

— Я так і думаю. Питання, проте, не в хлібині, а в маслі на ньому. Суха скибка в горло не лізе.

Врешті-решт все було поділене, проте ми таки розсварилися. І маю вам сказати, що навіть у такому питанні мені було дуже непросто сваритися з Сабіною. Ми ж були такими близькими. Дитячі ігри, дитячі сварки, сміх і смуток уже в дорослому віці, ми стільки разів ділили цей хліб радощів і бідності, по-братськи, як добрі брат та сестра. Проте ми таки посварилися. Так само як зникла краса Марсели, коли з’явилися шрами від віспи.

Марсела, Сабіна, Віржилія... Я намагався поєднати в уяві таких різних жінок, ніби їхні імена та їхні особистості були просто виразом моєї до них прихильності.

Перо, що не звикло до гарних манер, вдягни стильну краватку та не такий заяложений жилет, увійди в цей будинок, відчуй насолоду витягнутися в цьому гамаку, котрий так солодко заколисував мене більшу частину часу, який я провів з тих пір як помер батько і до 1842 року. Йди ж сюди, якщо ти відчуєш аромат цього туалетного столика, не думай, що я вилив на нього парфуми задля власної втіхи, це запах, що лишила N, чи, може, X або Y — всі ці великі літери приховують свою елегантну ницість. Бо окрім аромату, якщо ти мене й попросиш, не отримаєш більше нічого від мене, я не зберіг ні листів, ні портретів, ні нотаток, навіть відчуття розтанули, у пам’яті зосталися лише ініціали.

Я жив відлюдькувато, рідко відвідуючи якийсь бал, театр, або ж вечірку, проте більшу частину часу я проводив на самоті. Я жив, дозволяючи долі нести мене на хвилях подій відповідно до своїх засобів, час від часу я був то гамірним, то апатичним, то амбітним, то розчарованим. Я писав статті на політичні теми й займався письменством. Я відправляв статті та вірші до періодичних видань і досяг певної ваги як есеїст та поет. Коли я згадував Лобу Невеса, котрий уже був депутатом, і Віржилію, яка мала стати маркізою, я запитував себе чи не став би я кращим депутатом і кращим маркізом за Лобу Невеса, — я, котрий був вагомішим за нього, — говорив я собі, дивлячись на кінчик носа...

— Знаєте, хто вчора приїхав із Сан-Паулу? — запитав мене одного вечора Луїс Дутра.

Луїс Дутра — кузен Віржилії, котрий також приятелював з музами. Його поезія мені подобалась і вартувала більше, ніж моя. Проте йому видавалось необхідним, щоби про нього висловили свою думку інші, бо це підтвердило б оплески шанувальників. Оскільки він був соромливий, то нікого нічого не питав, проте його страшенно тішило, коли хтось його вихваляв, тоді він набирався нового натхнення і по-молодечому брався за працю.

Бідолашний Луїс Дутра! Тільки-но в нього виходило друком щось новеньке, він мчав до мене і ходив навколо колами, чекаючи на мій вердикт, щоб я сказав хоча б кілька слів, щоб я