Посмертні записки Браса Кубаса - Машаду де Ассіс

може мені пояснити причину таких змін? Одного дня ми зустрілися, збиралися одружитися, потім розірвали стосунки й розійшлися в різні боки — холодно, без болю, бо не було між нами ніякої пристрасті, мене тільки гризла якась досада і більше нічого. Пролетіли роки, я знову її зустрічаю, ми закружляли у вальсі, зробили три чи чотири кола і на тобі — покохали один одного до нестями! Безперечно, краса ї стала ще витонченішою, проте в цілому ми лишились такими ж самими, як і раніше, я ж не став ні симпатичнішим, ні елегантнішим. Хто зумів би мені пояснити причину таких змін?

Причиною не могло бути ніщо інше, як вдалий момент. Перша спроба була не дуже вчасною, бо ніхто з нас обох не дозрів до справжнього кохання, ми обоє не були готові до «нашого» кохання: у цьому крилась основна причина. Кохання неможливе, коли немає нагоди для обох сторін. Таке пояснення я знайшов для себе самого через два роки після того поцілунку, коли Віржилія скаржилась на якогось дженджика, що не давав їй проходу, упадаючи за нею.

— Як недоречно! — говорила вона, скривившись від гніву.

Я стрепенувся, пильно глянув на неї і побачив, що її невдоволення було щирим. Тоді мені спало на думку, що колись і я міг викликати на її обличчі таку ж гримасу, й одразу зрозумів, якими величезними були зміни. Я пройшов шлях від недоречного до доречного.

Розділ LVII. Доля

Так, сеньйоре, ми кохали один одного. Саме зараз, коли всі соціальні норми стояли нам на заваді, саме зараз ми по-справжньому покохали один одного. Ми злились воєдино, як дві душі, котрих великий поет зустрів у чистилищі: “Di pari como buoi, che vanno a giogo”[49].

Слова про биків сказані невдало, ми на них не схожі, ми були тваринами іншого порядку, не такими повільними, хтивішими та розпуснішими. Ось так ми вирушили в путь, не знаючи, куди і якими темними стежками пробиратися. Це питання мене дуже лякало протягом перших тижнів, проте його вирішення я віддав на волю долі. Бідна доля! Де ти зараз блукаєш, велика повірена в людських справах? Можливо, ти зараз вирощуєш нову шкіру, нове обличчя, маєш інше ім’я. І цілком можливо, що... Мені вже важко згадати, де ти була... А-а-а! На темній стежині. Я кажу собі зараз, що буде так, як того захоче Бог. То була наша планида — кохати один одного. Якби це було не так, то як пояснити той вальс і все інше? Віржилія думала так само. Одного разу, коли вона говорила мені, що в неї гризоти сумління, а я їй відповів, що якщо вона так каже, то це тому, що мене не любить. Тоді Віржилія охопила мене своїми прекрасними руками і прошепотіла:

— Я тебе кохаю, і на те воля божа.

Ті слова вона промовила не просто так. Віржилія була не дуже побожною. Вона не відвідувала щонеділі месу, це правда, гадаю, що вона ходила до церкви лише на великі свята, або коли були вільні місця. Проте вона щодня молилась перед сном, а під час грози затуляла вуха і промовляла всі молитви з катехизису. У її спальні був невеликий вівтар з чорного дерева, це був витвір різьбярства розміром у півметра, де стояло три образи. Однак вона не розповідала про це своїм подругам, навпаки, вона їх обзивала святенницями, за те, що вони виявляли надмірну побожність. Певний час я підозрював, що вона соромиться своєї побожності, що її віра була — як свого роду спідня фланелева сорочка, тепла і не для чужих поглядів. Проте, вочевидь, я все ж помилявся.

Розділ LVIII. Зізнання

Спочатку я страшенно боявся Лобу Невеса. Який самообман! Як він обожнював свою дружину, він не соромився мені говорити про це весь час, вважав, що Віржилія — сама довершеність, сукупність чеснот витончених і непорушних, вона була люблячою, елегантною, привітна, просто взірець. Його довіра до мене на цьому не закінчувалась. Від маленької щілини довіри він перейшов до розчахнутих навстіж дверей. Одного дня він мені зізнався в тому, що і його точив хробак буття: він прагнув публічної слави. Я його підбадьорював, сказав йому багато гарних слів, які він вислухав з тим благоговінням, що його викликає доторк до заповідної мрії, з котрою неможливо розстатися. Тоді я зрозумів, що амбітність його заморилася розмахувати крилами, так і не зумівши злетіти. За кілька днів він розказав мені про всі свої негаразди та слабкості, гіркоту поразки, з якою він мусив змиритися, придушений гнів; він розповів мені, що політичне життя — то плетиво із заздрощів, прикростей, інтриг, зрад, боротьби інтересів та марнославства. Вочевидь, він переживав напад меланхолії, я ж намагався побороти її у нього.

— Я знаю, що саме я кажу, — відказав він мені. — Ви не можете собі уявити, що я пережив. Я пішов у політику за власним покликанням, з огляду на сім’ю, керований амбіціями і трохи марнославством. Ви ж бачите, що у мене є всі мотиви, котрі приводять чоловіка до політичної кар’єри. Мені здавалося, що цього досить. О, як я помилявся! Я бачив політичний театр із глядацького залу, і слово честі — він прекрасний! Велична сцена, життя, постійний рух і вишуканість у самій постановці. Я записався туди, щоб стати його актором, і мені дали роль що... Та навіщо я буду забирати у вас час і набридати такими розмовами? Нехай мої прикрощі залишаться зі мною. Я думав, що от промайнули години й навіть роки... Проте немає сталості почуттів, немає вдячності, немає нічого... нічого... нічого...

Він замовк, глибоко засмучений, дивився кудись у порожнечу, здавалося, що він нічого не чув, хіба що відлуння власних думок. За кілька секунд він підвівся і простягнув мені руку:

— Ви будете з мене сміятися, — сказав він, — проте пробачте мене за таку відвертість. У мене ж була справа, котра гризла мені душу. — Він засміявся якось похмуро і сумно; потім він попросив мене нікому не розповідати