Посмертні записки Браса Кубаса - Машаду де Ассіс

б міг щось згадати. Лобу Невес підтримував зі мною розмову спокійно й гідно, я б навіть сказав, з якоюсь зверхньою прихильністю. Та це все тільки дратувало мене, і обід видався мені гірким і довгим. Я попрощався, як тільки ми встали з-за столу.

— До зустрічі? — запитав Лобу Невес.

— Можливо.

І я собі пішов.

Розділ LXIV. Оборудка

Я тинявся вулицями і повернувся додому лише о дев’ятій. Я не міг заснути, тож узявся за читання й писання. О дев’ятій годині я вже шкодував, що не пішов у театр, подивився на годинник, вирішив одягнутися і вийшов. Подумав, що приїду таки пізно, а з іншого боку — це було би проявом слабкодухості. Видно, я вже став набридати Віржилії— думав я. І саме така думка поступово дала мені відчуття відчаю та холоднечі, я був готовий забути її чи вбити. Я її побачив там, вона сиділа в ложі, я бачив її оголені прекрасні руки — руки, що належали тільки мені, — вони зачаровували очі всіх присутніх, як і вишукана сукня, і білі, як молоко, перса та шия, і волосся, розділене на дві частини за модою того часу, а діаманти сяяли, проте не так яскраво, як її очі. Я її бачив такою, і мені було боляче, що й інші такою її бачили. Потім — в думках —я починав її роздягати, класти з одного боку прикраси і шовк, куйовдити волосся своїми хтивими і пожадливими руками, і оволодівав нею — не знаю чи ще прекраснішою, чи ще природнішою, — і вона ставала моєю, тільки моєю.

Наступного дня я не міг більше терпіти і рано вранці поспішив до Віржилії. Я застав її з червоними від сліз очима.

— Що сталося? — запитав я.

— Ти вже мене більше не кохаєш, — такою була її відповідь. — Ти ще ніколи так мало мене не любив. Ти до мене так ставишся, ніби ти мене зненавидів. Якби я тільки знала, що саме я вчинила поганого! Проте я не знаю. Може, ти мені скажеш, що ж сталося?

— Що сталося? Гадаю, що нічого не сталося.

— Нічого? Ти до мене ставишся, як до якоїсь сучки.

На цих словах я взяв її руки, поцілував і дві сльози скотилися у мене з очей.

— Все скінчено, скінчено, — сказав я.

У мене не було сил щось доводити, а окрім усього — що доводити? Хіба то була її провина, що її любив чоловік? Я сказав їй, що вона мені нічого такого не зробила, що я обов’язково буду ревнувати її до іншого, що не завжди мені вдаватиметься зберігати жвавий і безтурботний вираз обличчя, до того я ще додав, що напевне й у неї була необхідність приховувати свої почуття, що найкращим способом зачинити двері перед усіма цими страхами і сварками — прийняти мою ідею, про що я говорив напередодні.

— Я багато думала над цим, — відповіла Віржилія — Будинок — тільки наш, порожній, десь у садку на якійсь прихованій вуличці, хіба не так? Гадаю, що ідея слушна, проте навіщо тікати?

І говорила вона це все таким наївним і млосним голосом жінки, котра не думає про зло, і усмішка ховалася в кутиках її вуст, що також свідчило про її простодушність. Тоді я, трохи відсторонившись, відповідаю їй:

— Ти ніколи мене не кохала.

— Я?

— Так, ти егоїстка. Тобі краще бачити, як я страждаю щодня... такому егоїзму навіть назви немає!

Віржилія розплакалась і для того, щоб не привертати до себе уваги, притулила до рота хусточку. Вона здригалась від ридань. Від такого бурхливого виливу почуттів мені стало не по собі: якщо хто-небудь почує нас, то все буде втрачено. Я нахилився до неї, схопив її обидві руки і почав шепотіти їй найсолодші слова наших близьких стосунків, вказав на те, яка небезпека на нас чатує, і страх змусив її трохи заспокоїтися.

— Я не зможу, — сказала вона трохи згодом, — я не покину свого сина. Якщо ж я його візьму з собою, то він мене знайде і на краю світу. Я не можу більше, убий мене, якщо хочеш, або ж дай мені померти... Ой, Боже ти мій, Господи Боже!

— Заспокойся, подивись, тебе можуть почути.

— Нехай чують! Мені байдуже.

Вона все ще була схвильованою. Я попросив її, щоб вона все те забула, щоб вона мене пробачила, що я був просто божевільний, проте моє божевілля було спричинене нею і нею закінчувалося. Віржилія витерла очі і простягнула мені руки. Ми обоє всміхнулися один одному. Через кілька хвилин ми вже повернулись до теми про приватний будинок на якій-небудь тихій забутій богом вулиці міста...

Розділ LXV. Очі та вуха — побачити і почути

Нашу розмову перервало торохтіння екіпажу, що під’їздив до садиби. Прийшов слуга-раб і сказав, що то завітала баронеса Х. Віржилія подивилася на мене: в її очах було питання.

— Якщо у вас так болить голова, — сказав я, — то мені здається, що ліпше б її не приймати.

— Вона вже вийшла з візка? — запитала Віржилія у слуги.

— Так, вже вийшла і каже, що їй вкрай необхідно поговорити з вами.

— Нехай заходить!

Потому баронеса стрімко увійшла. Я не знаю, чи вона помітила мою присутність у вітальні, проте, важко уявити метушню, яку вона створювала.

— Я така рада вас бачити! — голосно скрикнула вона. — Куди ви поділися вчора, що ми вас не бачили? Отож послухайте, мене вчора страшенно здивувало, що вас не було в театрі. Кандіані була просто неперевершеною. Яка актриса! Вам подобається Кандіані? Аякже! Всі чоловіки однакові. Барон вчора сказав, що одна італійка варта п’яти бразилійок. Яка нетактовність! Причому нетактовність з боку вже поважної літньої людини, що ще гірше. Однак усе ж — чому вас