Посмертні записки Браса Кубаса - Машаду де Ассіс

про нашу розмову. Я твердо пообіцяв, що нічого такого не станеться. Тут ввійшли два депутати і політичний лідер цього району. Лобу Невес, показово веселий, попрямував до них — спочатку якось дуже вимушено, а потім уже більш природно. Через півгодини вже ніхто не міг би заперечити, що він не — найщасливіша людина посеред смертних: він лопотів, жартував і сміявся, і навколо сміялися всі інші. Розділ LIX. Зустріч

Від політики голова йде обертом як від п’янкого, говорив я собі, вийшовши з будинку Лобу Невеса. Я собі йшов, йшов, аж поки не дістався до вулиці Борбонус, де побачив екіпаж, в якому сидів один з міністрів, колишній мій однокашник з коледжу. Ми тепло привіталися, екіпаж собі поїхав, а я все йшов... і йшов... і йшов...

«Чому б і мені не стати міністром?»

Така ідея — блискуча і натхненна — «елегантно оформлена», сказав би падре Бернардеш[50], — саме така ідея почала карколомні стрибки, я став за нею пантрувати, і вона таки видалась мені привабливою. Я вже не згадував невеселі роздуми Лобу Невеса, а відчував потяг до безодні. Я згадав наші шкільні роки, прогулянки в гори, витівки та веселощі, а потім порівняв того хлопчика з цим чоловіком і запитав себе, чи міг би я бути таким, як він. Саме тоді я підійшов до бульвару Публіку, і все мені підказувало, що таки так. «Чому б тобі не стати міністром, Кубасе?» «Кубасе, а чого це ти не хочеш стати міністром?» Коли я це чув, то мене всього проймало приємне відчуття свіжості. Я пішов, сів на лаву і почав пережовувати таку ідею. Віржилії це мало б сподобатися! За кілька хвилин я бачу, як до мене прямує знайоме мені обличчя. Я його упізнав би, де б не зустрів.

Уявіть собі чоловіка тридцяти восьми чи сорока років, високого, худорлявого і блідого. Його одяг був у такому стані, що — за винятком власне фасону — здавалось, що належав людині, яка втекла з Вавилонського полону; капелюх здавався ровесником Геслера. Уявіть собі піджак, що звисав нижче всього тулуба, точніше сказати — кісток його тулуба чорний колір вицвів і зараз здавався жовтавим і без блиску, від восьми ґудзиків, що мали би бути, зосталося лише три. Темні парусинові штани сильно випуклі на колінах, на згинах внизу були вщент витерті підборами давно не чищених напівчобіт. На шиї теліпалася двокольорова краватка, обидва кінці якої геть вицвіли. Краватка підв’язувала засмальцьований комірець несвіжої сорочки. Здається, що на ньому був ще й жилет, жилет з темного шовку, порваний в кількох місцях і без ґудзиків.

— Б’юся об заклад, що ви мене не впізнали, сеньйоре Брасе! — вигукнув він.

— Якось не пригадую.

— Я — Борба, Кінкас Борба.

Вражений, я відступив назад. Хто мені допоможе підібрати влучне слово з Боссюе[51] чи з Вієйри[52], щоб описати моє величезне розчарування! То був Кінкас Борба, славний хлопчик, якого я знав з дитинства, мій шкільний товариш, такий розумний, і з заможної родини. Кінкас Борба! Ні, це просто неможливо, не може бути. Я ніяк не міг повірити, що оця хирлява статура, ця сива борода, оцей голодранець, цей злидар був не ким іншим, як Кінкасом Борбою. Зрештою так і було. У його очах ще виднілися залишки того виразу дитинства, його посмішка ще зберегла якийсь відблиск іронії, так притаманної йому. Через якийсь час я відвів погляд убік: його зовнішній вигляд відштовхував, порівняння з минулим пригнічувало.

— Мені не треба вам нічого розповідати, — сказав він нарешті. — Ви й так здогадуєтеся про все. Життя у злиднях, невдачі та боротьба. Ви ж пам’ятаєте наші свята, де я грав роль короля? Яке падіння! Тепер я — злидар...

Він підняв праву руку і байдуже знизав плечима; здавалося, що він змирився з ударами долі, навіть здавалось, що він був вдоволеним. Можливо вдоволеним... Сама байдужість, а християнське чи філософське смирення, не було і філософського конформізму. Здавалося, від злиднів його душа зашкарубла до такого стану, що він перестав відчувати відразу до бруду. Він носив своє дрантя з таким самим виглядом, як колись пурпуровий одяг короля — з виразом особливої безтурботної граційності.

— Ви зайдіть якось до мене, — сказав я. — Я спробую вам чим-небудь допомогти.

Чудесна посмішка осяяла його вуста.

— Ви не перший, хто мені обіцяє допомогти, — відповів він. — Не будете ви й останнім, хто нічого не зробить для мене. Та й навіщо? Я нічого не прошу, хіба що гроші; гроші, так, бо мені треба їсти, а в харчівнях не дають безкоштовно нічого. Навіть у овочевих лавках. Жалюгідного ангу[53] на два грошики ніхто в борг не дає... Це просто пекло, мій... Збирався сказати: друже... Пекло! До біса! Все під три чорти. Я сьогодні ще й не снідав.

— Не снідав?

— Ні, я вийшов з дому дуже рано. Знаєте, де я мешкаю? На третій сходинці до церкви Святого Франциска, ліворуч, якщо ви піднімаєтесь, не треба стукати у двері. Будинок холодний, дуже холодний. Отож я вийшов вранці звідти й не мав і риски в роті...

Я витягнув гаманець, вибрав банкноту у п’ять тисяч рейсів — найбруднішу — і дав йому. Він взяв її, жадібно зблиснувши очима. Він підніс банкноту вгору і радісно помахав нею.

— In hoc signo vinces![54] — вигукнув він.

А потім поцілував її; своїми жестами він виражав ніжність, його реакція була така бурхлива, що викликала у мене змішане почуття огиди і жалю. Він був кмітливим і зрозумів мене, став серйозним, гротескно серйозним, і попросив