Посмертні записки Браса Кубаса - Машаду де Ассіс

— Прощавай, — зітхнула вона і простягнула мені руку, — ти правильно чиниш. — І оскільки я нічого не сказав, то вона продовжила: — Ти правильно робиш, що тікаєш від посміховиська, коли б ти одружився зі мною.

Я хотів їй заперечити, але вона повільно пішла від мене, ковтаючи сльози. Я наздогнав її за кілька кроків і заприсягнувся всіма святими, що я мушу поїхати в місто, але що я її все ще кохаю, все більше і більше. Вона холодно вислухала цю мою гіперболу, не промовивши і слова.

— Ти мені віриш? — врешті-решт спитав я її.

— Ні, і я й далі наполягаю на тому, що чиниш ти правильно.

Я хотів її затримати, якби не погляд, який вона кинула, — в ньому я прочитав уже не благання, а волю. Наступного ранку я залишив садибу в Тіжуці, трохи засмучений, проте в чомусь і задоволений. Я говорив сам собі, що було би правильним послухатися свого батька, що принагідно було б зробити політичну кар’єру... що у нього є для мене наречена... що мій кінь...

Батько, що мене не чекав, обійняв, сповнений ніжності та вдячності:

— Тепер уже остаточно? — сказав він. — Я врешті-решт можу...

Я полишив його самого на половині фрази, а сам пішов, щоб скинути чоботи, які мені тиснули. Як тільки я зняв їх, я вільно видихнув, ліг і простягнувся на увесь зріст, а щодо ніг, то насамперед я витягнув їх, а потім і все тіло — тож ми з ногами перебували у блаженстві. Тоді я подумав, що тісні чоботи — то був найбільший винахід на Землі, бо від них боліли ноги, і вони давали нагоду відчути неабияке задоволення, коли ти їх скидав. Вони мучили бідолашному ноги, проте потім переставили тиснути, коли їх скидали — ось тобі таке нехитре щастя задля вдоволення шевців та Епікура. Доки така думка займала мою знамениту трапецію, я кинув погляд на Тіжуку й побачив, як образ калічки починає зникати на горизонті минулого, і я відчував, як моє серце також не забарилося скинути з себе також свої тісні чоботи. І хтиве серце таки скинуло їх. Через чотири чи п’ять днів я упивався цим швидким, невловимим і нестримним моментом вдоволення, котре приходить на зміну гострому болю, тривозі чи незручності... Відтоді я зробив висновок, що життя — то найдотепніший винахід, адже голод існує задля того, щоби була нагода добре поїсти, та й мозолі вигадано лише для того, щоб відчуття щастя було ще довершенішим. Насправді я вам скажу, що людська мудрість нічого не важить порівняно з тісними чобітьми.

Ти ж, моя Еуженіє, так ніколи й не скидала тих чобіт, ти пішла дорогою життя, страждаючи від своєї кульгавості та кохання, сумна, як похорон бідняка, самотня, мовчазна, працьовита, аж поки не дійшла до тієї останньої межі... Я не знаю, чи твоє існування було таке вже й необхідне в цьому столітті. Хто знає? Можливо, просто на одного статиста було б менше на сцені театру людської трагедії.

Нарешті! Ось вам Віржилія. Перед тим, як прийти в гості до радника Дутри, я запитав у батька, чи була якась попередня домовленість про одруження.

— Ніяких домовленостей. Колись давно, коли ми з ним розмовляли і мова зайшла про тебе, я зізнався, що хотів би бачити тебе депутатом. І говорив я таким чином, що він пообіцяв як-небудь допомогти, і сподіваюсь, що таки допоможе. Що ж до нареченої, то таке ім’я я сам дав тому створінню, то просто перлина, квітка, зіронька, щось надзвичайне... — така в нього донька. Я подумав собі, що якби ти з нею одружився, то швидше став би депутатом.

— Оце і все?

— Оце і все.

Ми пішли в гості до Дутри. Той чоловік був справді уособленням купи чеснот: усміхнений, життєрадісний, патріот. Його трохи дратували суспільні негаразди, проте він плекав надію, що невдовзі їх можна буде подолати. Він сказав, що моя кандидатура до парламенту цілком підходить, проте варто було б почекати кілька місяців. А потім він представив свою дружину — дуже поважну сеньйору — та доньку, котра в жодному разі не спростувала панегірики мого батька. Я вам присягаюся, що геть нічого мій батько не перебільшував. Перечитайте розділ XXVII. Я, у котрого в голові все ще роїлися думки про ту маленьку кульгаву дівчину, розглядав доньку Дутри під особливим кутом. А вона ж, не знаю, чи взагалі в неї в голові тоді були якісь думки, дивилась на мене по-іншому. Наприкінці місяця ми вже мали тісні стосунки.

— Завтра приходьте до нас на обід, — сказав мені Дутра одного вечора.

Я прийняв його запрошення. Наступного дня я наказав, щоб екіпаж чекав на мене на проспекті Сау-Франсішку-де-Паула, де я зупинився, щоби прогулятися. Пригадуєте мою теорію людських видань? Отож знайте, що саме тоді починається моє четверте видання, перероблене і виправлене, проте в ньому все ще є повно помилок та варваризмів, такий дефект, крім усього іншого, певною мірою можна було компенсувати тим, що чоловіком я був елегантним, а щодо палітурки, то вона була просто розкішна. Пройшовшись кілька разів і минаючи вулицю Оурівес, я подивився на годинник, і саме в цей момент у мене з нього випало скло. Я зайшов у першу ж крамницю: це був такий собі закапелок — запилений і темний. У глибині, за прилавком сиділа жінка — обличчя в неї було рябим і мало жовтий колір. Нічим не примітне на перший погляд, проте невдовзі мені стало здаватися, що її вигляд якийсь неординарний. Вона не могла бути колись некрасивою, навпаки, мабуть, що раніше вона виглядала гарною, і дуже гарною, проте хвороби та передчасне старіння зруйнували прекрасну квітку. Сліди від віспи були жахливими, численні глибокі шрами вкривали шкіру, вона виглядала нерівною, в заглиблинах і виступах, схожою на надзвичайно грубий наждак. Найпомітнішою елементом рисою обличчя жінки були очі, але