Посмертні записки Браса Кубаса - Машаду де Ассіс

серйозно: мені пора було починати політична кар’єру, говорив він, і навів двадцять з лишком причин, що їх доводив з особливою витонченістю, наводив приклади людей з нашого оточення. Що ж до нареченої, то достатньо було, щоб я її просто побачив, я негайно буду просити руки у батька дівчини. Таким чином, він спочатку намагався мене запалити, потім переконати, потім примусити. Я ж не давав йому відповіді — тим часом я розмірковував, підстругуючи зубочистку та ліплячи кульки з хліба, всміхаючись в душі. Тож відповідь була і не схвальною, і не заперечною. Я відчував себе пригніченим. Одна частина мене говорила, що батько мав рацію, що красива дружина й політична кар’єра гідні високої оцінки; друга ж частина запевняла, що ні, а смерть матері здавалася мені прикладом крихкості речей, прихильностей і родинних зв’язків...

— Я не поїду звідси, не отримавши остаточного рішення, — сказав батько. О-ста-точ-но-го! — промовив він підкреслено, тицяючи пальцем на кожному складі.

Він випив останній ковток кави, відкинувся у кріслі й заходився просторікувати про все поспіль: про Сенат, про нижню палату, про Регента, про реставрацію, про Еварісту, про те, що він збирається купити новий екіпаж, про наш маєток у Мата-Кавалус... А я собі сидів у кутку за столом геть розгублений, писав заструганим олівцем на клаптику паперу: вимальовував одне слово, фразу, вірш, потім малював ніс, трикутник і знову починав те ж саме, і знову, без особливої послідовності, як вийде, щось таке:

                                    arma virumque cano А Arma virumque cano                              arma virumque cano                    arma virumque                                    arma virumque cano                                         virumque[43]

Все це я робив машинально, і все ж таки була в цьому якась логіка, якась дедукція, бо слова, які я писав, наштовхували мене на ім’я самого поета, через збіг першого складу virum, я збирався написати: «Віра прийде», а вийшло у мене: “Vir”, тож я продовжив:

                                                   Virgilio Virgilio                Virgilio              Virgilio                                        Virgilio[44]

Мій же батько, трохи роздратований моєю байдужістю, підвівся і підійшов до мене, подивився на аркуш паперу...

— Вергілій! — вигукнув він. — Це ти так написав, мій синку, а твою наречену звати Віржилія.

Розділ XXVII. Віржилія?

Віржилія? Тож виходить, що йдеться про ту саму жінку, про яку я згадував багато років потому? Саме та сеньйора у 1869 році навідала мене в останні дні мого життя і котра задовго до тих подій відіграла дуже важливу роль у моїх внутрішніх переживаннях. А в той час їй було лише п’ятнадцять чи шістнадцять років. Здавалося, що вона була найсміливішою поміж представниць нашої раси і, без усякого сумніву, була найсвавільнішою. Я не можу сказати, що я віддав би їй пальму першості в категорії краси серед дівчат її покоління, та це й не роман, в якому автор прикрашає дійсність і заплющує очі на ластовиння та вугрі, проте я не можу також сказати, що її обличчя затьмарювали якесь-там ластовиння чи вугрі, ні, такого не було. Вона була гарненькою, зі свіжим личком, природа їй подарувала чарівність, мінливу і вічну, котру людина передає іншим, щоб зберегти таємницю творіння. Саме такою була Віржилія. Шкіра у неї була дуже світлою. Дуже білою, була вона чарівною, наївною, ще дитиною, сповненою таємничих бажань, у ній поєднувались лінощі і якась побожність — побожність, чи то, може, просто страх, гадаю, що радше то був страх.

Ось вам, читачу, кількома словами портрет — зовнішній і внутрішній особи, котра пізніше матиме вплив на моє життя, а тоді їй було шістнадцять років. Якщо ти, любо Віржиліє, ще жива, коли оці мої спогади вже вийдуть друком, не звертай уваги на відмінності сьогоднішньої моєї мови і тих слів, з якими я звернувся до тебе, коли побачив! Повір, що я був таким же щирим тоді, як і тепер. Смерть не зробила мене ані сварливим, ані несправедливим.

— Але, — скажеш ти, — як ти можеш зрозуміти правду, коли минуло вже стільки років, а ти зараз намагаєшся її висловити?

Ой, яка ж ти нетактовна! Яка ти наївна! Адже саме ця властивість воскресити минуле, щоб збагнути мінливість наших вражень і марнославство наших почуттів, робить нас людьми на Землі. Нехай вважає Паскаль[45], що людина це просто мисляча тростинка. Ні, це мисляча помилка, ось що. Кожна пора життя — це нове видання, котре виправляє помилки минулого, які потім знову треба буде виправляти, аж поки не вийде останнє видання, і видавець із задоволенням нарешті його побачить.

— Віржилія? — запитав я.

— Так, сеньйоре, саме так звуть дівчину. Це просто янгол, мій дурнику. Янгол без крил. Уяви собі дівчину — десь такого зросту, дуже жваву і непосидючу, а очі в неї... Вона донька Дутри...

— Якого ще Дутри?

— Радника Дутри, ти його ще не знаєш, та він має значний політичний вплив. Поїхали... От побачиш... То ти згоден?

Я зразу нічого не відповів, на якусь мить я втупився в носаки своїх черевиків, а потім заявив, що я готовий подумати над обома пропозиціями, про посаду і про одруження, за умови якщо...

— За якої ще умови?

— За умови, що я не буду зобов’язаним прийняти одразу обидві пропозиції. Гадаю, що я можу бути просто державним службовцем, а одруженим