Посмертні записки Браса Кубаса - Машаду де Ассіс

— Маркізою, бо я стану маркізом!

Відтоді я втратив свої позиції. Віржилія порівняла орла з павичем і обрала орла, покинувши павича з його страхами, з його досадою і трьома чи чотирма поцілунками, котрі вона йому подарувала. Можливо, п’ять поцілунків, проте навіть якби їх було десять, то це нічого не означало б. Чоловічі вуста — це ж не копито коня Аттіли, яке зробило ґрунт, по якому било, безплідним, все ж було якраз навпаки.

Мій батько був просто вражений таким ходом подій, і мені так видається, що саме від такої новини він врешті-решт і помер. Він вибудував стільки повітряних замків, у нього було сила-силенна мрій, тож він не зміг витримати, коли побачив, як це все зруйнувалося. Він страждав від сильних потрясінь. Спочатку він не хотів вірити в це. Кубас! Славетна гілка генеалогічного дерева Кубасів! Він говорив про все це з таким переконанням, що я, котрий був у курсі справ стосовно нашого бондарського минулого, на мить навіть забував про примхливу даму задля того, аби роздивитися такий феномен, не стільки рідкісний, скільки кумедний: поступове захоплення свідомості фантазією.

— Це ж Кубас! — повторював він мені наступного ранку під час сніданку.

Сніданок не був радісним, я сам ніяк не міг дійти тями після ночі. Частину ночі я таки не спав. Страждав від кохання? Двічі одну і ту ж саму жінку не можна любити, а я, котрий значно пізніше не міг не любити ту жінку, не був пов’язаний на той момент жодними узами, окрім швидкоплинної фантазії, певною мірою слухняністю та великою самовпевненістю! І саме цим можна було пояснити моє безсоння: це була гіркота, гостре роздратування, як укол шпилькою, яке я лікував сигарами, подеколи читанням та ударами кулаком по столу, аж доки не розвидніло — то був найтихіший світанок.

Проте я був молодим, тож швидко заспокоївся. Моєму ж батькові було важко витримати таке потрясіння. Якщо добре поміркувати, то виходить, що він помер не від самої біди, однак та невдача значною мірою загострила його останні больові відчуття. Він помер чотири місяці потому — пригнічений, зажурений, його постійно і настирливо не покидали турботи, щось на штиб мук сумління, смертельне розчарування, котре замінило йому ревматизм та кашель. Проте доля подарувала йому ще якихось радісних півгодини: це коли один з міністрів прийшов його провідати. Я побачив, і я це добре пам’ятаю, — я побачив у нього на вустах приємну усмішку минулих часів, а в очах сяяло світло, котре — так би мовити — стало останнім спалахом душі, що відходила в інший світ. Проте Міністр пішов, і смуток знову повернувся до нього — смуток від того, що він помирав, так і не влаштувавши мене на якусь солідну посаду, яка, на його думку, мені належала за правом народження.

— Це ж сам Кубас!

Він помер одного травневого ранку через кілька днів після візита міністра. Біля нього були його двоє дітей — Сабіна та я, а ще були дядько Ідельфонсу і мій швагро. Він помер, і йому не допомогла ні медична наука, ні наша любов, ні наше піклування про нього. Хоча ми дуже старалися, ніщо не допомогло. Він мав померти — і помер.

— Це ж Кубас!

Ридання, сльози, будинок в жалобі, чорна тканина на вхідних дверях, прийшов чоловік, котрий мав вдягнути покійного, інший зняв розміри, щоб виготовити труну; труна, катафалк, свічники, запрошення; люди, що прийшли попрощатися, входять повільно, їхні кроки нечутні, тиснуть руки членам родини, деякі з них сумні, інші мовчазні й похмурі; отець і паламар, молитви, освячення святою водою, труну закривають, забивають цвяхи молотками, шестеро чоловік беруть катафалк, підіймають його, з великими зусиллями спускають сходами, незважаючи на сльози родини, несуть до похоронного екіпажу, ставлять поверх нього і закріплюють, затягують пасками, екіпаж котиться, тук-тук... Все це здається простим описом, просто нотатками, які я зробив для сумного й важкого розділу, якого не писатиму.

А тепер подивися на нас, читачу. Через вісім днів після кончини батька моя сестра сидить ось тут на софі, трохи попереду Котрін, він стоїть, спершись на столик, схрестив руки і прикусив вуса, я ж ходжу з кутка в куток, опустивши очі додолу. Важка жалоба. Глибока тиша.

— Однак врешті-решт, — говорить Котрін, — цей будинок може коштувати від тридцяти тисяч реалів, припустимо, що він коштує тридцять п’ять...

— Гаразд, але все ж не менше, ніж п’ятдесят, — оцінив я. — Сабіна знає, що він обійшовся в п’ятдесят вісім....

— Він міг коштувати і шістдесят тисяч, — правив своє Котрін, — проте невідомо, чи стільки був він того вартий тоді і чи вартує стільки ж зараз. Ви ж знаєте, що вже кілька років, як будинки впали в ціні. Послухайте, якщо цей будинок коштує п’ятдесят тисяч, скільки ж ви хотіли б отримати за свій — той, що в Кампу?

— Про це навіть і не згадуйте. То стара будівля.

— Стара? — вигукнула Сабіна, здійнявши догори руки.

— То ви вважаєте, що вона не стара, я вас правильно зрозумів?

— Гаразд, братику, давайте облишимо зараз цю справу, — сказала Сабіна, підіймаючись із софи. — Ми зуміємо все владнати по-дружньому і чесно. Наприклад, Котрін не сприймає темношкірих, він хоче отримати лише кучера батька й Паулу...

— Щодо кучера, то я заперечую, він лишиться мені разом з екіпажем, я не буду купувати іншого.

— Добре, тоді мені лишиться Паулу і Пруденсіу.

— Пруденсіу отримав вільну.

— Він уже вільний?

— Вже два роки.

— Вільний? Оскільки ваш батько сам приймав рішення, що стосувалися його власності, він нікому не доводив до відома про таке. То було його право. Що ж стосується срібного посуду... здається, сріблу він