Посмертні записки Браса Кубаса - Машаду де Ассіс

в них застиг особливий непривітний, навіть відразливий вираз, котрий змінився, до речі, як тільки я почав говорити. Що ж до волосся, то воно було сірувате і майже таке, ніби припало пилом, як і все у крамниці. На одному з пальців лівої руки у неї виблискував діамант. Чи ж то ви можете повірити, що було потім? Тією жінкою виявилась Марсела.

Я її впізнав не одразу, це було важко зробити, проте вона мене впізнала, щойно я промовив перші слова. Очі в неї заблищали, і їхній вираз залишився таким же мінливим, як і колись: трохи сумний і трохи ніжний. Я побачив, як сполохано вона сіпнулась: вона ніби хотіла заховатися чи втекти. То був інстинкт марнославства, котрий тривав щонайбільше одну мить. Марсела опанувала себе і всміхнулась.

— Ви хотіли щось купити? — сказала вона, простягнувши мені руку.

Я мовчав. Марсела зрозуміла причину мого мовчання (це було неважко зробити), і — мені так видалося — лише завагалися, щó більше її охопило в той момент: чи подив від побаченого, чи пам’ять про минуле. Вона запропонувала мені стільця і, відгороджена прилавком, почала довго розповідати мені про себе і про те, яке в неї було життя, скільки сліз вона пролила через мене, про сум і про лихо, яке довелося їй пережити і яке лишило на її обличчі такі шрами, і про час, котрий допоміг їй здолати ту недугу, що й призвела до її занепаду. Насправді в неї вже й душа постаріла. Вона все продала, майже все. Чоловік, котрого вона тоді любила, помер у неї на руках. Він залишив їй цю ювелірну крамницю, проте на завершення усіх нещасть зараз крамниця не була популярною — можливо, через таку незвичну обставину, що керувала справами тут жінка. Я коротко розказав їй про себе — моя історія не була ні такою довгою, ні такою цікавою.

— Ти одружився? — запитала Марсела, коли я закінчував свою оповідь.

— Ще ні, — сухо відказав я.

Марсела кинула погляд на вулицю з виразом людини, котра чи то розмірковує, чи то пригадує. Я запитав себе, чому я тоді діяв так нерозважливо. Безперечно, переді мною була не та Марсела, що в 1822 році. Втім, чи колишня краса Марсели була варта хоч третини моїх страждань? Ось на яке питання я намагався знайти відповідь, вдивляючись в її обличчя. Її обличчя говорило мені, що ні, не варта, водночас її очі мені говорили, що як і тоді, в них горів вогонь жадоби. Мої ж очі не зуміли цього розгледіти — то були очі ще першого видання.

— Між іншим, чому ти зайшов сюди? Ти мене побачив з вулиці? — запитала вона, оговтавшись.

— Ні, я шукав крамницю годинникаря, я хотів купити скельце для цього годинника. Я піду, даруй, але я кваплюся.

Марсела сумно зітхнула. Насправді я відчував себе засмученим і ніяково, водночас мені дуже хотілося опинитись вже на вулиці, поза дверима цієї крамниці. Марсела тим часом покликала посильного, дала йому годинника і, хоча я й заперечував, відправила його в сусідню крамницю, щоб той купив скельце. Виходу не було, я знову сів. Вона мені сказала, що сподівалась на підтримку колишніх знайомих, адже рано чи пізно було би природно, щоб я одружився, і запевнила, що вона продасть мені вишукані коштовності за прийнятними цінами. Вона так прямо не сказала «за дешевими цінами», а вдалася до метафори — витонченої і прозорої. Я засумнівався, чи дійсно з нею сталось якесь нещастя (окрім власне хвороби), став думати, що вона таки мала гроші, які добре сховала, і що займалася торгівлею з єдиною метою —задовольнити свою жагу до наживи, що то був червак, що гриз її все життя. Саме про це мені розказали пізніше.

Розділ XXXIX. Сусід

Доки я отак розмірковував сам з собою, до крамниці зайшов низенький чоловік без капелюха, тримаючи за руку дівчинку років чотирьох.

— Як ви сьогодні почуваєтесь? — запитав він у Марсели.

— Нічого, так собі. Йди сюди, Марікото.

Чоловік підняв дитину над прилавком і передав її туди, де була Марсела.

— Ну ж бо, — сказав він, — запитай у Марсели, як вона спала? Вона так хотіла прийти сюди, проте матір все не знаходила часу її вдягнути... Що ж ти, Марікото? Попроси благословення... Подивися, який то ніжний паросток... Отак... Ви не можете собі уявити, як їй там вдома, тільки й говорить про вас, а тут їй ніби заціпило. Навіть вчора... Можна я розкажу, Марікото?

— Ні, не говори, тату.

— Хіба це щось погане? — запитала Марсела, плескаючи дитину по щічках.

— Я таки розкажу. Мати вчить її молитися щодня перед сном, проказувати «Отче наш» і «Аве Марія» на честь Святої Діви Марії, проте мала вчора попросила її, дуже тихо і сумирно... знаєте про що? Помолитися за Святу Марселіну.

— Дитинко моя! — мовила Марсела й поцілувала дівчинку.

— Вона у вас закохана, це просто пристрасть, ви просто не можете собі уявити... Мати каже, що то пороблено...

Чоловік ще щось розказував, все дуже приємне, а потім пішов разом з дівчинкою, я ж дивився на них підозріливо і допитливо. І запитав у Марсели, хто він.

— Це годинникар, що живе тут по сусідству, гарний чоловік, і жінка в нього теж. А дівчинка така вихована. Здається, що я їй дуже подобаюся... Гарні люди.

Коли вона це говорила, в її голосі забриніла радість, а на обличчі хвилею промайнуло щастя.

Розділ XL. В екіпажі

У цей момент зайшов посильний і приніс годинника з новим скельцем. Годі вже: мені було важко лишатися там, я дав срібну монетку посильному, сказав Марселі, що ще якось до неї зайду, і швидко вийшов. Аби бути до кінця щирим, маю визнати, що серце у мене не сильно забилося від зустрічі, проте це було щось схоже на дзвін за покійником. Мою душу