Вічний календар - Василь Махно
«Якщо ми здамо фортецю — нас чекає смерть», — відповів артилерист Гусейн-ага, котрий учора супроводжував Ібрагіма на перемовини з королем Собєським.
До зали вбіг закривавлений яничар. А за мить до того перед вікнами зали, у якій засідали офіцери залоги, радячись, як чинити далі, пролунав потужний вибух. Пергаментна щока яничара кривавила. Від вибуху дрібні камінці замкової стіни рикошетом посікли йому лице. Він із товаришами саме тягнув угодованого барана, якого мали приготувати на вечерю. Баран впирався, і щойно один яничар витягнув кинджал, аби перерізати тварині горло, стався вибух — і кілька османських оборонців фортеці розлетілися в різні боки. Баранові відірвало задню ногу, але вона ще трималася на сухожиллі. Офіцер спинявся й падав. Двох поранених перенесли до лазарету. Серед них був десятилітній хлопчик — син Імбрагіма-аги Муса, який вибіг подивитися, як різатимуть нещасного барана. Спотикаючись на кожному слові, яничар розповів про це останньому диванові османської залоги, й усі офіцери на чолі з комендантом побігли до військового лазарету, готового до штурму. Муса, у якого вцілив ворожий снаряд, спливав кров’ю й помирав на руках лікаря. На камінній підлозі лежало ще двоє вбитих і один поранений яничар. Він стогнав криком нічної сови. А Ібрагім-ага, у розпачі схилившись над сином, затулив долонею його мертві очі. Як сомнамбула вийшов з лазарету й, діставши кинджал, отриманий із рук самого султана в Едірне, не відомо навіщо перерізав горло баранові, який корчився в конвульсіях.
На ранок Антоній Волянський, будучи при облозі Язлівця, першим побачив білий прапор, який вивісили османи. Хутчій побіг до королівського намету, щоби сповістити Яна Собєського. Королівська гвардія зупинила Волянського, даючи зрозуміти, що король із королевою — після чергової бурхливої ночі з послами і придворними дамами — не зможуть його вислухати.
Прапор тріпотів над фортецею, османи чекали. Прочекавши до обіду, самі відчинили браму. Першим вийшов із брами Ібрагім-ага, за ним — інші офіцери, урядники та жінки з дітьми.
Імбрагім-ага склав зброю й вирушив у бік Митниці, щоб у Кам’янці прийняти смерть. За ним їхали верхи офіцери та яничари. Кадій, урядники й жінки з дітьми їхали на возах, якими привезли до Язлівця зі Стамбула останні гроші за службу. Були з османами під час штурму Матій та Іван Баревичі, сини Гриця й Анни. Одного з них знайшли серед убитих, а іншого серед поранених, яких поспіхом оглядав лікар. Убили Матія, Івана було поранено. Прийшли Баревичі на службу до фортеці за попереднього санджак-бея Агмеда.
Отож, через Мурзу, що став зятем Баревичів, Гриць попросився на розмову до санджак-бея. Санджак-бей Агмед вислухав прохання митницького отамана. Річ у тім, що Матієві йшов уже сімнадцятий рік, а Іванові — п’ятнадцятий. Спочатку Баревичі думали віддати обох учитися на священників, але з війною, що захопила Митницю з Язлівцем, не було жодної змоги відправити хлопців на науку. Тому, породичавшись із османським урядником, вирішив Гриць віддати хлопців на службу до османів.
Служба молодим Баревичам сподобалася. Платили місячну платню. Призначили Матія помічником до артилеристів, а Івана — на кухню, бо молодшому бракувало років, аби бути при війську. Думав поранений Іван, що, проїжджаючи Митницю, османи залишать його вдома, бо всі знали, звідки він і хто його батько. Та й Мурзу з Варварою також усі добре знали. Але замість того, щоб прямувати Волоським шляхом через Митницю і Ягільницю, скомандував Ібрагім-ага рушати броварським шляхом — через Бучач на Чортків. Чи хотів продовжити собі життя той Ібрагім-ага, обравши довшу дорогу. Османи були настільки опечалені, що про Івана забули. Так він потрапив із тим обозом, підлікувавшись у Молдові, до Стамбула.
Коли Ібрагіма-агу призначили командувати язловецькою залогою, перше, що він зробив, — оглянув терасу пагорбів, на яких стояла фортеця. Перед його чіпким зором відкривалася горбиста місцина, поросла лісами. Ібрагім-ага вдихнув зеленого повітря й закашлявся — надто різке й вологе для його легенів. Він звик до сухого й теплого клімату. Перед від’їздом новий санджак-бей Язлівця запитав у султанській канцелярії, хто були його попередники. Йому назвали кілька імен, яких він ніколи не чув. Лише одне ім’я різонуло вухо Ібрагіма-аги, ім’я першого язловецького санджак-бея Касима-аги. Уже полишивши будинок канцелярії, Ібрагім-ага згадав, що нещасного Касима-агу розрубали розлючені й голодні яничари. Ніхто з них не пережив голоду першої сніжної й морозяної зими — бо не були призвичаєні. Спочатку залога пройшлася покинутими будинками в містечку, забравши рештки харчів. Знайшли яму промерзлої бараболі, а згодом почали різати верблюдів. У фортеці було всього п’ятеро верблюдів. Щойно османи помітили, що тварини, повсідавшись на снігу, не можуть зрушити з місця, бо примерзли, то порізали їх та їли два тижні. На місці, де сиділи верблюди, залишилися плями темної крові та обгорілої шерсті. «На весну, — тішили один одного яничари, — зі Стамбула прийде новий караван». Але попереду була довга зима. Тоді, з безвиході, почали різати підупалих коней. Коней вистачило до лютого, далі — пішли османи на річку пробивати кинджалами кригу, щоб дістатися до сонної і спраглої повітря зимової риби. Для тих, що були вже безсилі, бо в багатьох почали випадати зуби і кровоточити ясна, варили кукурудзу та бараболю. Найбільш витривалі вояки не втрачали надії піймати зайця чи вислідити в лісах перепілку або ж дрохву. Коли Касиму-азі доповіли, що всіх коней вирізано, а кукурудзи немає навіть, щоб набрати у пригорщі, то зачинився він в одній із кімнат фортечного замку, не озиваючись на окрики кілька днів. Потім яничари вибили двері й побачили, що в очах аги гасне вогник життя. Винесли на килимі Касим-агу — і кожен, хто його ніс у внутрішній двір фортеці, потім проткнув санджак-бея кинджалом. Відтак жбурнули скривавлене тіло з високої стіни фортечного муру в глибокі сніги.
Пригадав Ібрагім-ага слова дервіша, якого зустрів на стамбульській вулиці. Давно це було, і самої розмови він достеменно не пам’ятав, але глибоко врізалися в пам’ять слова, які сказав тоді йому, п’ятнадцятилітньому підліткові, дервіш: «Чим би ти не володів, ти — порох». Минуло немало літ, перш ніж Ібрагім-ага в язловецькому замку пригадав собі ті слова. Ще згадав, як дервіш, подивившись на свої руки, підняв правицю до неба, а долонею лівої руки наче торкнувся землі. Ібрагім не раз бачив, як танцювали дервіші — коли права рука торкалася неба, а ліва — землі. «Що це за ритуал?» — запитав, маючи на увазі здіймання рук. «Ось так я зв’язую небо з землею, — говорив дервіш. — Так зв’язується у слово наше письмо, ми зв’язуємо криві лінії — і народжується слово, у якому, наче жовток у пташиному яйці, бовтається життя». Спімнув також Ібрагім, що в дитинстві, у боснійських горах, він разом із сусідськими хлопцями лазив по деревах, скидаючи голубині й горличі гнізда.
