Вічний календар - Василь Махно

на Тимковому імені зупинився. «А справді, — розмірковував Гриць, — того Тимка ніколи в селищі не видно. У німої — не допитатися». Вирішив Баревич перейтися до Тимкового дому. Спустився до Червоної керниці й, перейшовши місток, який треба було підправити, піднявся догори в напрямку Криволуцького шляху. За Тимковим подвір’ям починався лісок. Шлях не був утрамбований, бо ним мало хто їздив. Баревич здалеку побачив самотню постать Тимкової жінки, що поралася на подвір’ї. Тимкових коней не видно — отже, господаря нема. Німа то заходила до хати, то виходила. Двійко малих дітей, однорічне й новонароджене, накриті тінню липи, ревли. Бурмеїха присіла біля них. Вивалила з сорочки білі, налиті молоком цицьки і почала годувати обох. Старше, зіп’явшись на ноги, припало до лівої цицьки, а немовляткові німа сама запхала пуп’янок правої. Діти заспокоїлися. Гриць стояв посеред буйної кропиви, що розрослася вздовж криволуцького шляху. Його кусали мухи. Пражило. Од Волоського шляху збиралося на дощ. Він постояв і, зірвавши з пригніченого кропивою кущика полину кілька стебел, повернувся домів. Гриця зустріли пси. Він лапав їхні морди руками, що пахли полином, і пси морщилися від різкого гіркуватого духу. Після обіду хмара, що виповзла з Волоського шляху, розродилася дощем. А повітря над Митницею стало різким, як полин. Рої мух лише на другий день зранку почали копошитися в повітрі, що знову нагрівалося на дощ.

Птахолов Онуферко, помічник Баревича, прийшов до Гриця третього дня після липневої грози, повідомити, кого попередив про наказ санджак-бея. Баревич змушений був виконувати волю османів. Також того ранку з Язлівця, у той час, як п’ять фір чекали Баревичевого наказу рушити до родовища червоного каменю, приїхав молодий осман Мурза. Прочув митницький отоман якось, що османи укріплюють свою адміністрацію, бо ще з весни до Язлівця наїхали молоді урядники з самого Стамбула. Балакали про перепис. У Язлівці спішно ремонтували фортецю, мостили дороги, бо після десяти років невизначеності з поляками османи нарешті домовилися про кордони. Баревич дізнався, що для Митниці та околиць призначено молодого іль-язиджи Мурзу, переписувача митницьких дворів. За всіма ознаками виглядало, що осінь буде холодна, і дорогу треба встелити до перших приморозків, щоб навесні, коли ґрунти розбухнуть від води, знову втрамбувати розлізлий шлях.

Того ранку з навколишніх дворів з’їжджалися митницькі до Баревичевого двору. Вони з Грицем возили камінь, укладаючи в найбільш глевких місцях шляху. З боку Язлівця почулося хропіння коней — і на шляху з’явилися вершники. Гриць побачив, як Матій, Онуфрій і Данило, що стояли зі своїми синами біля трьох возів, а п’ятий був Баревичевий, напружилися, бо османи їхали чвалом, збиваючи на своєму шляху ранішній туман і вогку пилюгу. Були при шаблях і рушницях, із білими клобуками на головах.

Гриць підійшов до митницьких і став поруч свого воза.

Оглядаючи гостей, подумав, що той молодий осман без рушниці — Мурза, про якого розповідали йому в Язлівцях.

На Мурзі була пошита з нового сукна широка камізелька. Жовтяве лице урядника нагадувало невчасно зібраний коров’ячий сир із зеленуватим відтінком сироватки. Матій із сином Даньком, які стояли найближче до Баревича, зиркали то на Мурзу, то на Гриця. Переминалися за їхніми спинами яничарські коні, а вершники про щось розмовляли, чекаючи на будь-який наказ збирача податків.

Мурза, під’їхавши, стримав свого коня й легко зіскочив.

«З чим до нас прибули, пане?» — почав розмову Баревич.

З хати надвір вийшла Варвара, п’ятнадцятирічна Грицева дочка, і глипнула на Мурзу. Вона відчинила хлівець, із якого висипалися сонні кури. Її голос нагадав Мурзі тремтіння комишів уздовж язловецького шляху. Гриць зловив погляд Мурзи, яким той зиркнув на Варвару.

Митницькі, тобто Матій Босяк, Онуфрій-птахолов, Данило Марич та їхні сини чекали, що скаже Гриць. Натомість Гриць очікував наказу Мурзи.

Тим часом червоний когут, що вийшов останнім із хліва, де ночували Баревичеві кури, розправив крила, і Гриць лише тепер усвідомив, на яку небезпеку він наражає себе й усіх митницьких. Річ у тім, що червоний як грань когут, з фіолетовими смугами на кінцях міцних крил кидався на людей. Усіх чужих, хто заходив на Баревичеве подвір’я, когут проганяв, злітаючи на рівень людського зросту й кутим, наче з заліза, дзьобом клював межи очі або в тім’я. Деколи, злетівши, всідався людині на плече, а коли хтось брався схопити когута, щоб скинути додолу — дзьобав руки, пускаючи кров. Гриць присягався зарубати когута, але чомусь відкладав. Побачивши, що Мурза зайшов на обору, когут із усією силою дужих крил злетів догори. Це так вразило яничарів, що вони аж пороззявляли роти, переминаючись на конях. Звісно, такого яничари ще не бачили. Мурза спершу також, стежачи за когутовим польотом, здивовано пороззявляв рота, а вже за якусь мить скрикнув від болю. Когут упав на спину Мурзи й дзьобнув кілька разів урядника в голову. Умить крізь білу тканину тюрбана проступила кров. Баревич кинувся до Мурзи і, схопивши когута за дві ноги, скинув його на землю. Мурза аж заточився від несподіванки й болю. Але когут не думав здаватися. Його червоний гребінь знову піднявся вгору — і посвист важких крил, якими він загрібав повітря, прошумів тепер на головою Гриця, який відчув гострі кігті когута на своєму плечі. Перший яничар, витягши з піхов шаблю, смикнув за вуздечку коня й помчав крізь вози митницьких до Баревича. Гриць устиг зловити тонкий звук яничарської шаблі над своєю головою — по лиці бризнула тепла кров, і відрубана по шию голова когута з червоним гребенем, прокрутившись у повітрі кілька разів перед Грицевими очима, упала посеред розполоханих курей. Безголовий когут у конвульсіях кривавив траву, намагаючись якось устати, спинався на крила. Він зробив це кілька разів поспіль, а потім, знесилений, притих. Кров когута, перемішавшись із порохом, зробилася брунатною й густою. Яничар настромив когута на шаблю. Як переможець сидів він у сідлі перед Мурзою, що мацав свою покльовану голову, і Баревичем, що обтирав долонею лице від крові. Мурза з Баревичем дивилися одне на одного, не розуміючи, що трапилося. Яничар різким рухом скинув когута з шаблі та про щось запитав Мурзу. Той похитав головою, і яничар від’їхав до свого загону.

Грицеве серце билося об грудну клітку, а на скроні тріпотіли дві сині жилки.

За кілька днів до цього випадку приснився Грицеві сон, у якому він когутом перелетів через Митницю й упав на землю, зламавши одне крило. Гриць переповів сон Анні. «Треба чекати якоїсь напасті», — відповіла, але що б це означало — вона не здогадувалася, бо їй когути ніколи не марилися.