Вічний календар - Василь Махно

османської держави, Україна віддається козакам під управою османів, поляки полишають Білу Церкву та всі правобережні залоги, Польща щороку 5 листопада виплачує османам 22 000 червоних золотих. Натомість каймакам-паша підтвердив зобов’язання Порти не руйнувати костелів і не переслідувати за віру, залишити шляхті право на маєтки, частина доходів із яких належатиме султанові, а тим, хто з рухомим маєтком хоче виїхати з Поділля, дається два місяці. І ще король зобов’язується виплатити 75 000 талерів, якщо протягом шести місяців Львів відмовиться платити за те, що османи його не штурмуватимуть.

І, відчуваючи осінню прохолоду Буджаджа, султан скаже Рабії Гульнуш:

«Завтра повертаємося до Стамбула. Усі справи довершать без нас».

6

Фортеця

За османів у 1681 році в Язлівцях проживало сімдесят дві родини, з них — дванадцять гебрейських. Вірмени пішли броварським шляхом до Бучача. Забрали з собою свої Євангелія і книжки, залишивши церкву, цвинтар та браму Сириновича. Гебреї залишилися при своїй синагозі й торгівлі, бо, незважаючи на війну й на те, що Язлівці відійшли до Порти, король Міхал Вишневецький уже 22 травня 1673 року писав листа щодо торгівлі польських, турецьких, перських, волоських і арабських купців, щоб ті вільно могли пересуватися містами з товарами до Львова, Ярослава, Язлівця та інших коронних міст. Війна між Портою й Річчю Посполитою не лише руйнувала міста і селища — бракувало товарів, якими кишіли ярмарки і крамниці в довоєнні часи. А може, Міхалу бракувало помаранчів до його королівського столу? Бо вже наступного року поляки відбили Язлівецьку фортецю і знову ввійшли до містечка. Протрималися там три роки, поки бейлербей Дамаска паша Ібрагім Шайтан не прийшов і остаточно не вирізав польський гарнізон. Чіткої лінії війни не було ні в османів, ані в поляків. Лише від часу звитяги Ібрагіма Шайтана Подільський еялет просунувся лінією Кам’янець-Чортків-Язлівець. 21 серпня 1680 року паша Кара Мустафа повідомив короля Яна Собєського, що османські комісари готові до розподілу кордонів. З турецького боку були присутні: бейлербей кам’янецький Агмед-паша, бейлербей очаківський Кьор Гусейн-паша, бейлербей сивашський Халіл-паша, бей анатолійського санджаку Ментеше Ібрагім-паша, бей крушевацький і комендант Язлівця Ібрагім, посланник кадія кам’янецького Мевлан Гусейн-ефенді, командир 38-го бьолюку яничарів Мустафа-ага й командир язловецьких артилеристів Гусейн-ага. Від поляків — Томаш Карчевський і Єжи Вєльгорський. Однак визначені кордони проіснували недовго.

Язлівець протримався ще в османських руках навіть після Віденської битви.

Коли Собєський підійшов до Язлівця, то османи помітили польське військо з північного боку й усі кинулися на вали, зайнявши оборону. Бачачи свою перевагу і близький кінець османського гарнізону, польське військо почало з радості горлати так, що луна розносила їхні крики від підніжжя до самого замку та оборонних стін. Османи чули, як із наметів короля Яна та королеви Марєсєнкі, що прибула з придворними дамами, гучно лилася музика військових труб, так, наче польський король прибув на весілля, а не на битву. До того ж, королева запросила іноземних послів: іспанця Монтекукулі, австрійця Валенштайна та венеційця Морозіні, сказавши, що прогулянка на свіжому повітрі серед язловецьких пагорбів та лісів піде на користь усім. У наметах тим часом, поки військо приглядалося, з якого боку підступити до фортеці, а польська артилерія примірялася гарматними пострілами, оцінюючи відстань до вершка гори, на якій височіли мури фортеці та замок, не припинялися веселощі.

Почувши музику й гарматні постріли, мешканці Язлівця, які після вступу коронного війська поховалися по своїх домівках, а дехто по викопаних для такої оказії ямах, повиходили на ярмарковий майдан і, задерши голови, спостерігали дивну картину: в наметах веселився королівський почет, лунав сміх, а військо й артилерія ще навіть не розпочинали штурму. Ашкеназі сподівався побачити штурм фортеці з високого пагорба. Але поки він видряпався, бо ніяким конем не доїдеш, Язлівці вже придавили сутінки. Опустів майдан, і кілька десятків язловецьких громадян знову поховалися по пивницях і ямах, боячись артилерійського обстрілу у відповідь з боку османської залоги, чекаючи для видовища ранку, — але через ніч османи здалися.

Командир язловецької залоги, останній бейлербей Язлівця Ібрагім, якому не пощастило, бо опинився на службі за півтора року до часу, коли війська Собєського оточили фортецю. Відсилаючи на нове місце служби Ібрагіма-агу, великий візир розумів, що відхід османів із Подільського еялету — справа року, а може, навіть кількох місяців. Першими, звичайно, упадуть Язлівці — остання точка султанської землі, що зайшла так далеко й поширилася на північ. Після кількох гарматних пострілів по неприступній твердині покликав Собєський Ібрагіма-агу до свого намету. За якийсь час кінно з’їхали з відкритого головного в’їзду командир яничарів та командир османських артилеристів. Пробули в наметі годину й рушили назад до фортеці, наглухо зачинивши за собою важку, оббиту залізом, браму. Повертаючись, бачили руйнування, завдані польськими гарматами. Вражала кількість королівського війська. Здивувало Ібрагіма-агу, що коли Собєський приймав їх у своєму наметі, то ні музика в наметі королеви, ані жіночий сміх не перешкоджали їй розмовляти про справи військові. Відпустивши коменданта з командиром артилерії, Собєський почекав ще годину на їхню відповідь, але фортеця неприступно височіла, потопаючи в сутінках, а відповіді не було. Тоді ще раз ударили гармати, розбиваючи каміння твердих стін першого ярусу оборони. З вузьких віконниць відстрілювалися яничари, але артилерія їхня мовчала. Зранку, щойно викотилося сонце над Язлівцем, освітивши пагорби й ліси, а придворні жінки, привезені королевою, ще спали в обіймах іноземних послів та декого з офіцерів, вивісили османи на вежі білий прапор та відчинили головну браму. Убитих у фортеці було мало. Турки поховали їх ще вчора до заходу сонця.

Ібрагім-ага цілу ніч не зімкнув очей. У фортечнім замку під його керунком залишалося дев’ятдесят яничарів, кілька урядників, жінки, серед яких були туркені, місцеві та діти, народжені в цім краю. Комендант розумів, що оборонитися не вдасться, а підмога навряд чи наспіє.

Ібрагім-ага з кількома командирами зібрав раду у великій залі замку за щільно причиненими вікнами, бо викрики й музика з підніжжя краяли серце аги більше, ніж гарматні постріли ворожих артилеристів.

«Якщо ми не здамо фортецю — нас чекає смерть», — розпочав Ібрагім-ага.

Його слова зависли в повітрі. Ніхто з присутніх не хотів вслухатися в них, бо вони наче гострі шаблі, об які можна порізатися, звисали над їхніми головами. І ніхто їх не хотів чути. Півтора року тому вони всі прийшли з Ібрагім-агою до Язлівця, змінивши попередників, які щасливо повернулися