Легенда про Сонну Балку та інші історії - Вашингтон Ірвінг

єдиний син бідної вдовиці. Але він міг похвалитися більшою кількістю батьків, ніж будь-хто інший у провінції, бо його мати мала аж чотирьох чоловіків і лише одну дитину, тому той, хоч і народився в її останньому шлюбі, міг би чесно стверджувати, що є запізнілим плодом тривалих зусиль. Цей син чотирьох батьків поєднував у собі заслуги та міць усіх своїх предків. Якщо він і не мав славетного родоводу, то мав можливість залишити такий після себе. Бо досить було лише поглянути на свіжого та дужого молодика, щоб збагнути, що він покликаний стати засновником могутнього племені.

Цей юнак поступово став постійним відвідувачем у родині Вебберів. Він мало балакав, але сидів довго.

Набивав люльку батькові, коли та порожніла, підіймав спицю матері або клубок ниток, коли ті падали на підлогу. Гладив пухнасту та плямисту спинку котика і допомагав доньці поратися з мідним чайником, який виспівував на вогні. Усі ці беззвучні маленькі послуги можуть здатися незначною допомогою, але коли справжнє кохання перекладене нижньоголландською, воно проявляє себе саме таким чином. Усе це знайшло відгук у сім'ї Вебберів. Привабливий юнак здобув дивовижну прихильність в очах матері. Руда кішка з чорними плямами, хоча і була найбезглуздішою і найбайдужішою представницею свого роду, проявляла безсумнівні ознаки схвалення до візитів молодика. Чайник, здавалося, виспівував привітніше і вітав прибуття гостя. І якщо ми правильно прочитали хитрі погляди юнки, коли вона сиділа з удаваною серйозністю і вишивала біля матері, — то дівчина не поступалася своїми почуттями ні пані Веббер, ні кішці, ні чайнику на кухні.

Лише Вольферт не помічав, до чого йде. Він глибоко задумався про зростання міста та своєї капусти, сидів, глипав на вогонь і мовчки пихкав люлькою. Одного пізнього вечора, коли лагідна Емі вже за звичкою проводжала свого коханого до вхідних дверей, гість, також за звичкою, цнотливо поцілував супутницю, але відлуння поцілунку було таким гучним, що сягнуло навіть вуха глухуватого Вольферта. Той повільно второпав, що в нього з'явилося нове джерело для тривоги. Йому й на гадку не спадало, що ця дитина, яка, здавалося, ще вчора видиралася йому на коліна, гралася з ляльками та будувала хатки, могла задуматися про якесь кохання та заміжжя.

Чолов'яга тер очі, озирався і нарешті допетрав, що поки він розмірковував про інші справи, вона встигла перетворитися на жінку і, що ще гірше, закохалася. Це були зовсім нові турботи для бідного Вольферта. Він був хорошим батьком, але до того ж і розсудливим чоловіком. Молодик був дуже чемним хлопцем, але не мав ні грошей, ні землі. І всі ідеї Вольферта зводилися до однієї — він не бачив жодної альтернативи у разі одруження, окрім як наділити молоду пару клаптиком свого капустяного городу, якого і так ледве вистачало для потреб однієї сім’ї.

Отже, як виважений батько, він вирішив придушити цю пристрасть у зародку і заборонив дітям зустрічатися, хоча це дуже ранило батьківське серце і рясні тихі сльози заволокли блискучі очі доньки. Тим не менш, дівчина показала себе взірцем дочірнього благочестя та послуху. Вона ніколи не супилася і не гнівалася, ніколи не перечила батьками, ніколи не виявляла пристрасті, не впадала в істерику, як у романтичних романах, які люблять читати молоді жінки. Це не для неї! Вона не була якоюсь бунтівною героїнею, запевняю вас. Навпаки, скорилася, як слухняна донька, зачинила вхідні двері перед обличчям коханого, і якщо іноді спілкувалася з ним, то тільки з вікна кухні або через огорожу саду.

Вольферт глибоко перейнявся цими речами, на його чоло лягли нові зморшки, коли він одного суботнього вечора вибрався до сільської корчми, десь за дві милі від міста. Це було улюблене місце для голландської частини громади, бо корчмарі там завжди були голландцями і зберігали атмосферу та звичаї давніх часів. Це був голландський будиночок, що, мабуть, служив пристанищем для якогось заможного бюргера з перших переселенців. Він стояв неподалік від місцини, яку називали косою Корліра, вона тягнеться далеко в Саунд, і приплив та відплив міняються тут з блискавичною швидкістю. Надійно збудовану, але дещо запущену споруду можна було бачити здалеку через гайочок в'язів і платанів, які, здавалося, гостинно запрошували до себе, а кілька плакучих верб своїм сумним, опущеним листям нагадували падаючі води, які викликали думки про прохолоду, що манила мандрівника під час спекотного літа.

Сюди, як я вже казав, і стікалися юрми літніх мешканців Манхеттена, де хтось грав у шаффлборд, або «дев’ять пальців», а інші замислено курили люльки та теревенили про державні справи.

Стояв осінній вечір, коли Вольферт наважився на візит до цього закладу. Вітер зривав із в’язів і верб останнє листя, яке кружляло в галасливому вихорі над полями. Північна алея була безлюдна, бо передчасні холоди загнали гультяїв у приміщення. Оскільки це був суботній вечір, то тут зібрався звичний контингент, який складався здебільшого зі справжніх голландських бюргерів, іноді розбавлених представниками інших націй і країн, що цілком природно для міста з таким строкатим населенням.

Поруч із грубкою у величезному шкіряному кріслі сидів диктатор цього маленького світу, шановний Рем або, якщо офіційно, Рамм Рапелі. Чоловік був валлонцем і славився стародавністю свого роду, а його бабуся була першою білою дитиною, яка народилася в цій провінції. А ще він славився своїми статками та гідністю, бо довго обіймав посаду виборного і був особою, перед якою навіть сам губернатор скидав свого капелюха. З давніх-давен чоловік заволодів шкіряним кріслом і сидів на цьому своєму троні, стаючи все огряднішим і гладкішим, поки нарешті, впродовж багатьох років, не заповнив його вщент. Слово його було вирішальним для підданих, бо він був настільки заможною людиною, що не мав потреби підтримувати будь-яку свою думку відповідним аргументом. Шинкар обслуговував його зі своєрідною офіційністю. Не те, щоб він платив більше, ніж його сусіди, але монета багатія завжди здається набагато вартіснішою. Корчмар завжди знаходив приємне слово чи жарт, щоб видихнути його у вухо вельмишановного Рамма. Той, правда, ніколи не сміявся і постійно зберігав на обличчі пихатість і солідність, але іноді винагороджував господаря знаками прихильності, які часом нагадували якесь хрюкання, та все ж захоплювали корчмаря більше, ніж навіть гомеричний регіт заможної людини.

— Це буде бурхлива ніч для шукачів скарбів, — зауважив шинкар, коли порив вітру забіснувався навколо будинку і щось грюкнуло біля вікон.

— Що, хіба вони знову взялися за старе? — здивувався англієць, одноокий відставний капітан, котрий часто відвідував корчму.

— Авжеж, — відповів шинкар, — чому б цього не робити? їм нещодавно пощастило. Кажуть, що викопали в полі великий горщик із