Легенда про Сонну Балку та інші історії - Вашингтон Ірвінг

— Дурня! — заявив одноокий військовий, доливаючи невелику порцію води до свого бренді.

— Можете вірити чи ні, як вам бажається, — не став сперечатися господар закладу, хоча це його зачепило. — Але всім відомо, що старий губернатор закопав цілу гору своїх грошей у не найкращий для голландців час, коли англійські червоні мундири захопили всю провінцію. Подейкують, ніби той старий джентльмен досі швендяє в тій самій одежі, в яку одягнений на картині, що висить у їхньому родинному гнізді.

— Нісенітниця, — повторив відставних.

— Як собі бажаєте! Та ж чи не бачив його Корні ван Занд якось опівночі, коли той кульгав на лузі своєю дерев'яною ногою, а в руці тримав меч, що палахкотів, як вогонь? А якого біса ще йому ходити? Чи не тому, що люди потривожили те місце, в якому він колись сховав свої гроші?

Тут корчмаря перебили якісь гортанні звуки з боку Рамма Рапелі, що означали неабияку працю над народженням якоїсь неймовірної думки. Оскільки він був занадто поважний чоловік, обтяжений авторитетом, корчмар чемно замовк, щоб промовець спромігся хоча б щось сказати. Огрядне тіло цього могутнього бюргера виявляло всі симптоми виверження вулкану. Спочатку спостерігалося певне трясіння живота, що нагадувало землетрус. Потім він випустив хмару тютюнового диму зі свого рота-кратера. Після цього в горлянці заклекотіло, наче думка пробивалася крізь горлове мокротиння. Відтак назовні вирвалося кілька уривчастих вигуків, які закінчилися кашлем. Нарешті його голос пробився до слухачів. Це була інтонація людини, яка відчуває всю вагу свого гаманця, якщо не ідеї. Кожна частина його промови супроводжувалася пахкотінням тютюнового диму.

— Хто там патякає про старого Пітера Стюйвезента? Пуф! Як можна так не поважати інших людей? Пуф! Високоповажний Пітер Стюйвезент добре знав, що свої гроші можна використати в кращий спосіб, ніж просто закопати їх. Пуф! Я знаю родину Стюйвезентів. Пуф! Кожного з них. Пуф! Немає респектабельнішої сім’ї у цій провінції, і старовиннішої, і більших господарників. Пуф! Це вам не деякі тутешні вискочки. Пуф! Пуф! І ви ще смієте мені згадувати про Пітера Стюйвезента? Пуф! Пуф! Пуф!

Тут грізний Рамм насупив лоб, стиснув губи так сильно, що ті аж зморщилися в обох кутиках, і повернувся до куріння з такою люттю, що хмарки навколо голови скоро перетворилися в густу завісу, яка нагадувала дим навколо кратера вулкана Етна.

Загальна мовчанка стала наслідком раптової заборони цього багатія. Проте тема була надто цікавою, щоб не мати продовження. Бесіда незабаром поновилася зусиллями Пічі Прау ван Хука, літописця клубу, одного з тих балакучих дідуганів, котрі, як здається, стають просто нестримними у мові, коли старіють, тоді слова витікають з них майже мимоволі.

Пічі міг у будь-який час розповісти стільки історій впродовж одного вечора, скільки його слухачі могли б переварити хіба за місяць. Він знову затіяв бесіду, підтвердивши, що, наскільки він знає, скарби в різні часи викопували в різних частинах острова. Щасливці, котрі їх знайшли, бачили їх уві сні тричі поспіль напередодні. І поваги заслуговує твердження, що ці скарби не міг знайти ніхто, крім нащадків старих добрих сімей, і це чітко доводить, що їх закопали в давнину якісь голландці.

— Якась біда з тими голландцями! — вигукнув капітан. — Та голландці не мали до них жодного стосунку. їх усі закопав пірат Кідд зі своєю командою.

Тут прозвучало ключове слово, яке зачепило вже всю компанію. Ім'я капітана Кідда було чимось на кшталт талісмана у ті часи, з ним пов’язували тисячі неймовірних історій. Відставний офіцер був найнеспокійнішим серед врівноважених членів клубу через своє військове минуле, і через батальні сцени, учасником яких, за його ж словами, він був. Згадки про золото Кідда, проте, рішуче заперечували оповідки Пічі Прау, котрий не хотів визнавати першість за попередниками голландців, якимось клятими іноземцями, і кожен клаптик землі неподалік збагачував закопаними скарбами Пітера Стюйвезента та його сучасників.

Вольферт Веббер не пропустив жодного слова з цих балачок. Він повернувся додому, сповнений чудових мрій про закопані скарби. Ґрунт його рідного острова, здавалося, перетворився на золотий пил, і кожне поле зародило скарбом. Розум чоловіка мало не схибнувся від думки, як часто він безтурботно прогулювався місцями, де лежали незліченні багатства, заледве покриті шаром торфу під ногами. Чоловікові аж у голові паморочилося від вихору нових ідей. Коли він побачив старе обійстя своїх пращурів, своє маленьке царство, де так довго і щасливо процвітав рід Вебберів, то лише з огидою побідкався над своєю жалюгідною долею.

— Невдаха Вольферт! — вигукнув він. — Інші можуть лягти спати й їм ураз сняться цілі гори скарбів.

І досить прихопити лопату вранці, щоб накопати собі дублонів, як картоплі, а тобі сняться лише труднощі і ти прокидаєшся у злиднях. Мусиш копати своє поле з року в рік і не отримаєш нічого, крім капусти!

Вольферт Веббер ліг спати з важким серцем. Він ще довго не тямився від золотих видінь, які ворохобили його уяву, перш ніж спромігся задрімати. Однак ті ж видіння поширювалися і на думки чоловіка уві сні й набували якоїсь певної форми. Чоловік марив, що відкопав величезний скарб посеред свого городу. З кожним ударом заступа нагору вистрибував золотий зливок. Діамантові хрестики виблискували в пилюці, капшуки з грішми оберталися до нього своїми черевцями, наповненими піастрами або гідними довіри дублонами. А також скрині, набиті мондорами, дукатами та пістаринами, відкривалися перед його вибалушеними очима, щоб показати свій блискучий вміст.

Вольферт прокинувся ще біднішим, ніж раніше. Він не мав серця, щоб повернутися до своїх щоденних турбот, які виявилися настільки нікчемними та неприбутковими. Весь день просидів біля грубки, уявляючи собі зливки та купи золота у вогні. Наступної ночі сон повторився. Він знову був на своєму городі, копав і знову знаходив гори прихованих багатств. У цьому повторенні було щось дуже особливе. Минув ще один день мрій, хоча він був призначений для прибирання, і весь будинок, як це прийнято серед голландців, був перевернутий догори дриґом. Але господар сидів непорушно серед загальної метушні.

Третього вечора чоловік лягав спати, і його серце неспокійно тріпотіло. Він одягнув на голову свій червоний нічний ковпак навиворіт, на удачу. Було далеко після опівночі, коли його розтривожена уява змогла заспокоїтись. Золотий сон знову повторився, і знову чолов'яга побачив, як його сад рясніє зливками та капшуками. Наступного ранку Вольферт прокинувся вкрай збентеженим. Сон, що тричі повторився, не міг бути фальшивим. А якщо так, то його багатство буде обов'язково знайдене.

У неймовірному збудженні він одягнув свою