Легенда про Сонну Балку та інші історії - Вашингтон Ірвінг

Він сів снідати, настільки занурений у свої думки, що попросив доньку покласти до чаю грудку золота, а подавши дружині тарілку з млинцями, запропонував почастуватися дублонами. Його грандіозний план тепер зосередився на тому, як знайти цей величезний скарб, не знаючи точного місця. Замість того, щоб не покладаючи рук працювати на своїй ділянці вдень, він схоплювався з ліжка вночі, лопатою та киркою копав і перекопував батьківські акри з одного кінця в інший. Через якийсь час увесь город, який мав раніше такий гарний і доглянутий вигляд, з його рядками капусти, що виструнчилась наче якась овочева армія, був зведений нанівець. Та безжалісний Вольферт із ліхтарем в одній руці та заступом в іншій походжав зруйнованими рядами, як демон-руйнівник свого власного рослинного світу.

Щоранку з'являлося свідчення руйнування минулої ночі капусти будь-якого віку і стану — від ніжної зав'язі до повноцінної голівки. Весь урожай безжально викорчували, як якісь нікчемні бур'яни, і залишили сохнути на сонці. Надаремно дружина Вольферта вмовляла припинити цю марноту, безрезультатно його люба донька ридала над якоюсь знищеною улюбленою хризантемою.

— У тебе буде інше золото, — заверещав нещасний, хапаючи дівчину за підборіддя. — У тебе буде в’язка битих дукатів для весільного намиста, дитино.

Його сім’я стала боятися, що батько втрачає розум. Він бурмотів уві сні вночі про закопані скарби, перли, діаманти та зливки золота. Удень тинявся сумний та відсторонений і пересувався, наче в трансі. Пані Веббер влаштовувала часті наради з усіма молодицями околиці, не забувала й про духовних наставників. Не було години і дня, щоб не можна було побачити, як вони кивали своїми білими очіпками біля її дверей, а бідна жінка жалісливо бідкалася кумасям. Донька ж усе частіше шукала втіхи в таємних побаченнях зі своїм коханим Дірком Вальдроном. Милі коротенькі голландські пісеньки, якими вона зазвичай оживляла домашній затишок, звучали все рідше, юнка покинула своє шитво і безнадійно зазирала в обличчя батька, коли той сидів міркуючи біля вогню. Якось Вольферт несамохіть помітив цей погляд, сполошився через нього і на секунду випірнув зі своїх золотих мрій.

— Звеселися, моя дівчинко, — радісно заявив він. — Чому так сумуєш? Котрогось дня ти станеш рівнею Скермерхорнам, ван Хорнам і ван Дамсам. Присягаюся, що кожен багатій буде радий одружити з тобою свого сина!

Емі похитала головою на ці марнославні хизування і ще більше, ніж будь-коли, засумнівалася в здоровому глузді цього доброго чоловіка.

Тим часом Вольферт знову подався на розкопки, але поле було вельми великим, а сон не вказав точного місця, тому доводилося копати навмання. Настала зима, а нещасний ще й десятої частини не дослідив. Земля промерзла повністю, а ночі стали занадто холодними, щоб працювати заступом. Та повернення тепла навесні розкувало землю, маленькі жаби закумкали на луках, і Вольферт відновив свої старання ще з більшим завзяттям. Однак він, як і раніше, бив байдики цілими днями, замість того, щоб сумлінно працювати без утоми, саджаючи і пересаджуючи свої овочі. І ні за що не брався, поки нічна пора не закликала його до таємної праці. Таким чином продовжував копати від ночі до ночі, від тижня до тижня, а також від місяця до місяця, але нічого так і не знайшов. Навпаки, чим більше копав, тим більше біднів. Багатий ґрунт на городі був геть перекопаний, нижні прошарки піску і каміння потрапляли на поверхню, поки все поле не перетворилося на якусь піщану безплідну пустку.

Тим часом пори року змінювали одна одну. Маленькі жабенята, які ранньою весною квакали на луках, а в літню спеку кумкали дорослими жабами по ставках, тепер замовкли. Персикове дерево вкрилося бруньками, розцвіло і зародило. Прилетіли ластівки та шпаки, щебетали над дахами, вили свої гнізда, виховували пташенят, влаштовували ради по карнизах, а потім відлітали у вирій до наступної весни. Гусінь згорталася в лялечки, звисала на павутині з великих дерев, що затінювали будинок, перетворювалася на метеликів, які тріпотіли крильцями в останніх сонячних промінчиках літа і зникали. Листочки платана ставали жовтими, потім брунатними — один за одним падали на землю і, підхоплені вітром та вихорами пилюки, шурхотіли й нашіптували, що зима близько.

Вольферт поступово очуняв від своїх мрій про багатство. Рік минув, а він так і не виростив урожаю, щоб забезпечити потреби своєї родини в сувору зиму. А вона була тривала і голодна, і вперше Вебберам довелося забути про комфорт. Поступово думки в голові Вольферта змінювалися, що природно для тих, чиї золоті мрії наштовхнулися на об'єктивну реальність. Вона виявила, що власні бажання доведеться змінити. Чоловік тепер вважав себе одним із найбідніших у всій провінції, бо згаяв час на марні пошуки скарбів. І тепер, коли тисячі фунтів вислизнули з рук невдахи, прагнення якихось шилінгів або пенсів було б уже проявом крайнощів.

На чолі чоловіка побільшало зморщок. Він наче шукав дріб’язок грошей, бо його очі завжди були опушені донизу, до землі. Руки завжди були сховані, як це буває з людьми, в котрих у кишенях вітер віє. Він навіть не міг проходити повз міський притулок, щоб не окинути його скорботним поглядом, ніби той мав стати його майбутнім місцем перебування.

Дивацтва в його поведінці та зовнішності викликали багато здогадів і пліток. Люди давно вже підозрювали, що він з’їхав з глузду, і жаліли нещасного. З часом стали здогадуватися, що він украй збіднів, тому взялися уникати його.

Заможні старі бюргери, знайомі зустрічали копача на порозі, коли той приходив, але в оселю не пускали, міцно тиснули руку на прощання і хитали головами, коли гість ішов, із щирими словами «Бідний Вольферт». Однак мерщій ховалися за ріг, якщо випадково бачили, як той наближається, чимчикуючи вулицею. Проте цирульник і швець, котрі були його сусідами, а також обірванець-кравець на їхній вулиці, троє найбідніших і найвеселіших шахраїв у світі, відчували до колишнього капустяного господаря ту велику симпатію, яка, зазвичай, притаманна тим, кому бракує засобів для існування, і немає жодних сумнівів, що свої кишені вони б передали в його розпорядження, якби вони не були такими порожніми.

Тепер усі цуралися обійстя Веббера, наче бідність була заразною, як чума. Усі, крім чесного Дірка Вальдрона, котрий усе ще потай навідував доньку і, здавалося, закохувався ще дужче в міру того, як доля господині його серця занепадала.

Минуло багато місяців із