Легенда про Сонну Балку та інші історії - Вашингтон Ірвінг

подумки, і холодний піт виступив на його чолі. Кожен удар лопати, який чувся в безмовних чагарниках, відлунював у його серці. Було цілком очевидно, що вони намагаються здіймати якнайменше галасу. Усе це було таємничим і неймовірним. Сем мав схильність цікавитися всім жахливим — розповіді про вбивство викликали в нього неабияке задоволення. Він був присутній на всіх стратах. Тому не міг протистояти спокусі й, незважаючи на реальну небезпеку, прокрався ближче, щоб застати лиходіїв на гарячому. Він обачно повз, дюйм за дюймом, з надзвичайною обережністю торкаючись сухого листя, щоб його шурхіт не зрадив шпигуна. Нарешті дістався до того місця, де від банди його відділяла крута скеля. Рибалка вже бачив світло піратського ліхтаря, що освічував гілля дерев із іншого боку. Він повільно і безшумно видряпався на поверхню скелі, підняв голову над її голим краєм і побачив лиходіїв безпосередньо під собою, занадто близько, проте, хоч і боявся бути викритим, не наважувався відступити, щоб не виказати себе зайвим рухом. Так він і залишався, кругле чорне обличчя визирало з-за краєчка скелі, як сонце, що сходить над горизонтом, або круглий місяць на циферблаті баштового годинника. Червоні ковпаки вже майже закінчили свою роботу. Могила була закопана, і вони ретельно закладали її дерниною, а закінчивши, розсипали довкола сухе листя.

— А тепер, — сказав ватажок, — навіть нечистий не дізнається про це.

— Убивці! — мимоволі вигукнув Сем.

Уся банда стрепенулася, пірати глянули вгору і побачили круглу чорну голову Сема над собою. Білки очей вивалювалися з орбіт, білі зуби цокотіли, а все обличчя заливав холодний піт.

— Нас викрили! — залементував перший.

— Гайда за ним! — заверещав другий.

Сем почув, як клацнув пістолет, але не зупинився навіть на мить. Він поповз по скелі та камінні, через кущі та колючки, скочувався з одного схилу, як їжак, і дряпався на інший, як барс. І куди б не кидався, всюди чув, як за ним женеться хтось із бандюг. Нарешті він досяг скелястої гряди, що тягнулася вздовж річки. Один із червоних ковпаків вже важко хекав за спиною втікача. На його шляху виросла крута, як стіна, скеля. Здавалося, відступ відрізано, аж тут утікач помітив міцну, подібну на линву, гілку виноградної лози, що звисала до половини гори. Він стрибнув на неї із силою відчайдуха, схопив обома руками і, будучи молодим та гнучким, зміг видертися на вершечок скелі. І застиг тут, чітко видимий на тлі неба, а червоний ковпак звів пістолет і вистрілив. Куля просвистіла біля Семової голови. Щаслива думка рятує людину в надзвичайних ситуаціях, тому він скрикнув, упав на землю і водночас копнув ногою уламок скелі, який впав із гучним сплеском у річку.

— Я свою справу зробив, — заявив червоний ковпак одному чи двом своїм товаришам, котрі прибігли засапані. — Більше він нічого нікому не розкаже, хіба рибам у річці.

Тепер переслідувачі почимчикували назустріч своїм спільникам. Сем мовчки сковзнув униз поверхнею скелі, спокійно дістався до свого човна, відв’язав його і віддався на милість швидкої течії, яка в цьому місці була особливо стрімка, як біля млина, і незабаром опинився вже дуже далеко. Однак він ще проплив чималу відстань, поки знову ризикнув взятися за весла. Коли ж пустив своє суденце, як стрілу, крізь Браму Пекла, то вже й не звертав уваги на Горщик, Пательню та Свинячу Шинку. Він доти не почувався у безпеці, доки спокійно не вмостився в ліжку на горищі старої ферми Суйдема.

Тут поважний пан Пічі замовк, щоб перевести подих і хильнути з кухля, що стояв біля його ліктя. Слухачі пороззявляли роти та повитягували шиї, нагадуючи пташенят у гнізді ластівки, які чекали ще на один шматочок.

— І це все? — вигукнув відставний офіцер.

— Це все, що стосується цієї історії, — сказав Пічі Прау.

— І Сем так ніколи і не дізнався, що ж закопали червоні ковпаки? — розчаровано здивувався Вольферт, чиї думки не наповнювало нічого, крім золотих зливків і дублонів.

— Наскільки я знаю, ні. Він не мав часу через надмір роботи і, правду кажучи, не хотів ризикувати ще раз, як тоді серед скель. Крім того, як йому було згадати місце, де була викопана могила? Адже будь-яка річ виглядає інакше при денному світлі, і потім — навіщо шукати труп, якщо немає шансів повісити вбивць?

— Ага, але чи ви впевнені, що це був мрець, якого вони поховали? — поцікавився Вольферт.

— Упевнений, — вигукнув Пічі Прау радісно. — Адже хіба не він вештається околицями й досі?

— Вештається! — вигукнули декілька голосів, ще більше вирячивши очі та ще ближче зсунувши крісла.

— Ще й як вештається, — повторив пан Пічі. — Хіба ніхто з вас не чув про Татуся Червоного Ковпака, який нишпорить на старому спаленому хуторі в лісі на березі Саунду біля Брами Пекла?

— О, я щось таке чув, розповіді про щось подібне, але вважав ці оповідки бабусиними казочками.

— Бабусині казочки чи ні, — зауважив Пічі Прау, — та ця хатинка і досі на тому ж місці. Її покинули вже давно, і стоїть вона в дикій, самотній місцині на березі, але ті, хто рибалив неподалік, часто чули дивні звуки, а вночі бачили біля дерева вогні, і стариганя в червоному ковпаку не раз помічали у вікні, вважаючи його примарою мерця, якого там поховали. Якось у хатинці заночували троє солдатів. Вони обнишпорили обійстя згори донизу і натрапили на старого Татка в червону ковпаку верхи на діжці сидру в підвалі з глечиком в одній руці та кухлем в іншій. Він запропонував хильнути з його келиха, але як тільки один із солдатів підніс його до свого рота, спалахнув яскравий вогонь, який на кілька хвилин засліпив усіх присутніх, а коли ж їхній зір відновився, глечик, кухоль і дідуган у червоному ковпаку зникли і не залишилося нічого, крім порожньої діжки з-під сидру.

Тут відставний офіцер, котрий уже помітно захмелів і мало не дрімав, клюючи носом над своїм трунком, а його єдине око майже згасло, раптом спалахнув, як згасаючий ґніт каганця.

— Це все дурниці! — гаркнув він, як тільки Пічі скінчив свою останню оповідку.

— Ну, сам я не можу підтвердити її правдивість, — погодився Пічі Прау, — хоча у всьому світі знають, що з тією хатинкою й околицею щось негаразд, але щодо пригоди Брудного Сема, то я вірю в неї так само, наче це сталося зі мною особисто.

Товариство настільки захопилося цією бесідою, що зовсім забуло про негоду, яка панувала надворі, аж зненацька всі вони здригнулися від гучного гуркоту грому. Після нього стався такий грюкіт, що