Легенда про Сонну Балку та інші історії - Вашингтон Ірвінг

— Отже, якщо не помиляюся, — сказав відважно Том, — ви той, кого зазвичай називають старим дідьком.

— Так, це я! — підтвердив чорний чоловік і чемно кивнув.

Так розпочалася ця розмова, як розповідають старі байки, хоча вона здається занадто неймовірною, щоб бути правдою. Можна було б подумати, що зустріч із таким непересічним персонажем у цьому дикому, самотньому місці мала б ошелешити будь-кого, але Том був відчайдухом, котрого нелегко налякати. Він так довго жив із дружиною, котра його мордувала, що не боявся навіть самого диявола.

Кажуть, що далі вони вели тривалу та серйозну бесіду, тому Том не скоро повернувся додому. Чорний чоловік розповів йому про неймовірні багатства, які закопав пірат Кідд під дубами на високій гряді неподалік від боліт. Усі вони перебували під опікою нечистого та захищені його силою, щоб ніхто не міг знайти скарби, крім того, кого він визнає достойним. Він запропонував передати їх Тому Волкеру, бо відчув до нього особливу прихильність, але лише на певних умовах. Якими були ці умови, можна легко здогадатися, хоча Том ніколи не розкривав цього секрету публічно. Вони, мабуть, були дуже важкі, бо чоловік попросив час на роздуми, а він не був схожий на того, хто зволікатиме, якщо йдеться про гроші. Коли супутники досягли краю болота, незнайомець зупинився.

— Який доказ того, що все, що ви мені сказали, правда? — спитав Том.

— Ось мій підпис, — зронив чорний чоловік і торкнувся пальцем чола Волкера.

Сказавши це, ступив у болотну гущавину і, як потім розповідав Том, опускався вниз і вниз, під землю, поки нічого, крім його голови та плечей, не залишилося назовні, потім зникли й вони.

Коли Том дістався додому, то помітив чорний відбиток пальця на своєму чолі, який ніщо не могло змити.

Перша новина, яку повідомила дружина, була про раптову смерть Авессалома Кроуниншильда, заможного буканьєра. У газетах із традиційним пафосом було оголошено, що «впав в Ізраїлі муж великий».

Том згадав про дерево, яке його чорний приятель тільки-но зрубав і готувався спалити. «Нехай той флібустьєр підсмажиться, — сказав собі Том, — кому що до того?» Тепер він переконався, що все, що чув і бачив, не було ілюзією.

Чоловік не був схильний довіряти своїй дружині, але цього разу приховати таємницю було нелегко, тому він охоче поділився з нею. Уся жадібність жінки миттю прокинулася при згадці про сховане золото, і вона стала закликати свого чоловіка пристати на умови чорного незнайомця та повністю забезпечити себе, а відтак зробити їх заможними на все життя. Хоча Том, можливо, і сам прагнув продати душу чортові, він усе ж вирішив не робити цього наперекір дружині і тому категорично відмовився із простого протиріччя. З цього приводу між ними вчинилася сварка, і не одна, але чим більше жінка наполягала, тим рішучіше Том впирався, щоб не потішити її. Зрештою вона вирішила взяти справу в свої руки і, якщо вдасться, загарбати скарби собі.

Жінка була така ж відчайдушна, як і її чоловік, отож сама подалася до старого індіанського форту на схилі одного літнього дня. Її не було багато годин. Коли ж повернулася, то була мовчазна і скупа на відповіді. Повідомила щось про чорного чоловіка, з котрим познайомилася в сутінках, коли той рубав високе дерево. Однак той був суворий і не озивався, тому їй доведеться знову піти туди з подарунком, але яким — не сказала.

Наступного вечора знову пішла до болота, а в фартуху несла щось важке. Том все чекав і чекав дружину, але даремно. Навіть опівночі вона не з’явилася. Не повернулася й уранці, вдень і наступної ночі. Тома з’їдав неспокій. Він зворохобився ще більше, коли збагнув, що вона завернула в свій фартух срібний чайник і ложечки, тобто все, що мало якусь вартість. Минула ще одна ніч, настав новий ранок, а за дружиною й слід захолов. Одним словом, ніхто про неї більше нічого не чув.

Що з нею сталося насправді, хтозна, хоча багато людей пхали в цю справу свого носа. Це один із тих фактів, які історія замовчує. Дехто переконував, що жінка заблукала в заплутаному болотяному лабіринті, впала в якусь яму чи багно. Інші, не такі поблажливі, натякали, що вона прихопила з дому все цінне та гайнула до сусідньої провінції. А ще інші стверджували, що спокусник душ людських заманив її в якусь глибочезну трясовину, на поверхні якої знайшли її капелюшок. На підтвердження цієї версії присягалися, що проти якоїсь ночі бачили кремезного чорного чоловіка з сокирою на плечі, як він виперся з болота і з виглядом суворої звитяги ніс у руках вузлик із картатого фартуха.

Однак найпоширеніша та вірогідна історія наполягає, що Том Волкер так перейнявся долею своєї дружини та домашнього майна, що недовго мізкував і подався на пошуки до індіанської твердині. Упродовж довгого літнього дня він тинявся похмурим місцем, але навіть слідів дружини не знайшов. Кілька разів кликав її на ім'я, але ніхто не відгукнувся у відповідь. Лише бугай, пролітаючи повз, відізвався на голос чоловіка, та гидка жаба квакнула із сусіднього ставка. Зрештою, подейкують, уже майже в суцільній темряві, коли сови починали свої лови і заметушилися кажани, увагу шукача привернув галас круків, які обсіли кипарис. Він поглянув туди і побачив вузлик із картатого фартуха, що висів на гілках дерева. А поруч сидів шуліка, котрий ніби наглядав за здобиччю. Чоловік радісно схопився, бо впізнав фартух своєї дружини і вирішив, що там мають бути загорнуті домашні цінності.

«Треба повернути майно, — сказав собі шукач, — і спробувати обійтися без жінки».

Коли він видряпався на дерево, шуліка розгорнув свої широкі крила, заклекотів і зник у глибокій тіні лісу. Том вхопив фартуха, але — ой, леле! — не надибав там нічого, крім людського серця та печінки.

Ось і все, що повідала ця побрехенька про те, що знайшов Том від своєї дружини. Можливо, вона спробувала розібратися з чорним чоловіком так, як звикла розбиратися зі своїм. І хоча, зазвичай, сварливу молодицю вважають парою для чортяки, але цього разу їй, здається, було непереливки. Проте жінка мала б померти гідно, бо Том виявив біля одного дерева глибокі відбитки копит, а також жмут волосся, вирваного, мабуть, із жорсткої чуприни широкоплечого дроворуба. Волкер знав із власного досвіду, якою запеклою була його дружина. Він лише стенув плечима, оглядаючи наслідки жорстокого поєдинку. «Отакої, — промовив він