Рута - Санфіров

Читаємо онлайн Рута - Санфіров
ним, все ще стискаючи багнет у руці, рушив Козлов. Андрій вже зробив крок навздогін, коли його впіймала за шинель дівоча рука.

— А твоє прізвище Литвин? — запитала Рута, ніби сумніваючись у чомусь.

— Литвин, — сказав Андрій дещо розгублено.

— Дякую, — дівчина несподівано зробила крок уперед і, обхопивши Андрія за шию, припала губами до його губ.

Він розгубився, завмер, немов бовван, і поки отямився та наважився відповісти на поцілунок, дівочі губи вже відсторонилися.

Демонстранти засміялися та зааплодували. Андрій розгублено дивився на дівчину і, мабуть, справді виглядав смішно. У супроводі посмішок та оплесків він розвернувся та почалапав слідом за патрульними.

Взводний ішов мовчки. Мовчав і Андрій. І лише Козлов озирався на демонстрантів та бурчав собі під носа:

— Нічо-нічо. Ми ще подивимося, чиє верхнє.

10

Ідеальний солдат — це придаток до зброї, який доставляє її в потрібну точку та стріляє у ціль. Ідеальний солдат думає лише про те, як краще виконати наказ командира та поліпшити свої бойові навички. Ідеальний солдат не відчуває страху, жалю й болю. І саме тому ідеальних солдатів не існує в природі, і командирам доводиться довіряти зброю живим людям з їхніми фізичними недоліками, моральними вадами та емоційними реакціями.

Протидіяти людським слабкостям покликана система виховної роботи — окрім командирів участь у ній беруть спеціально підготовані та окремо підпорядковані люди — комісари, або ж по-сучасному замполіти, заступники командирів з політичної частини. Саме вони повинні забезпечувати високу свідомість радянських воїнів та максимально наближати їх до ідеалу. Але замполіт один, а зваб багато — анекдоти, книжки, ворожі радіостанції, чутки та побрехеньки. І кожна, буквально кожна псує особовий склад, викликаючи в ньому сумніви у правильності комуністичного курсу.

Саме тому радянський солдат живе у максимально можливому інформаційному вакуумі. Телевізор — тільки ввечері і тільки програма «Врємя», яка розповідає про все і ні про що водночас. Радіо — тільки дротове і тільки у Ленінській кімнаті. Газети — знов-таки центральні, ті, які обрав замполіт. Спілкування з цивільними — хіба що під час звільнення у місто, а коли через введення особливого режиму звільнення відмінено, то ні з ким, бо самоволку прирівняно до дезертирства з усіма наслідками. От і доводиться скніти, неначе кротові у підземеллі, так само, як і він, при виході у вільний світ, отримуючи шок від світла, буяння фарб, усмішок та дівочих облич. Тим паче у Литві, яка разом з іншими балтійськими республіками — Латвією та Естонією — завжди мала особливий статус у Радянському Союзі. Тут все було інакше — і постачання краще, і сервіс якісніший, і люди вільніші.

Вільнюс з його повоєнною забудовою, широкими вулицями, зеленими парками та неспішним ритмом життя до щему нагадував Андрієві рідний Київ, тільки компактніший. І ще більше контрастувала з усім цим убога солдатська форма та вбоге життя. Втім, змиритися з цим дозволяли думки про дембель, який наближався разом із весною. От тільки можливе введення воєнного стану ставило демобілізацію під питання. Про це навіть згадувати не хотілося, тому Андрій увечері замість дивитися «Врємя» та вкотре обговорювати з хлопцями сумну реальність, сів малювати. Бо малювати він мав що. А точніше — кого.

Іван, як і завжди, сперечався з кимось про литовську незалежність — ніби це могло щось змінити. Сперечайся чи ні — але мусиш виконувати накази, бо ти солдат. От якби все це якось вляглося, хоч би на пів року, щоб прийшов новий призов, а дембелів відпустили додому...

Час невблаганно наближався до відбою, коли раптом задзвеніла сирена, ставлячи крапку в усіх дискусіях, мріях та сподіваннях.

— Бойова тривога! Бойова тривога!

Взводний, неначе джин із казки, виріс на порозі казарми і криком почав підганяти бійців. Андрій заховав за пазуху недомальований дівочий портрет і влився у солдатський струмок, що тік коридорами до зброярні, а далі виплескувався на подвір’я частини, освітлене прожекторами й фарами машин.

Рота шикувалася повзводно під звичну лайку командирів. У солдатських очах читалася безнадійність та покірливість, і лише деякі з них, зокрема й очі уральця Козлова, блищали справжнім азартом.

Перед лавою стояли санінструктори з великими сумками на плечах.

— Рівняйсь! Струнко! — скомандував взводний, і солдати виструнчилися, наостанок дзеленькнувши притороченими до поясів касками. — Значить так, всім отримати індивідуальні медичні пакети. Зліва по одному.

І не даючи підлеглим отямитися від почутого, він гавкнув:

— Марш!

Солдат підсвідомо кориться волі командира, тому ніхто навіть поглядом не висловив свого здивування. А дивуватися було чому — індивідуальні пакети солдатам видавали тільки під час навчань, коли є небезпека отримати травму чи поранення.

Так само, як і всі, Андрій у свою чергу отримав з рук медінструктора пакунок із засобами першої допомоги і зайняв своє місце у лаві.

Взводний уже набрав у легені повітря, щоб дати наступну команду, коли перед лавою з’явився замполіт.

— Струнко! — гаркнув взводний. — Товаришу капітан, другий взвод...

Замполіт жестом зупинив доповідь і обернувся до бійців. Він обвів їх важким поглядом, намагаючись зустрітися очима з кожним.

— Єфрейтор Ридванський! Рядовий Пілія! Єфрейтор Ветемаа! Два кроки вперед! — несподівано скомандував він.

Троє бійців вийшли з лави і завмерли, очікуючи на наказ. Замполіт гмикнув:

— На вас чекає відповідальне завдання, — він зробив театральну паузу. — Почистити та помити польову кухню.

Бійці розгублено перезирнулися, немовби не довіряючи власним вухам.

— Завдання відповідальне, — вів далі замполіт. — Але з ризиком для життя не пов’язане, тому індивідуальні пакети можете здати. І зброю теж... Бігом марш!

Іван, а за ним грузин Пілія та естонець Ветемаа підтюпцем попрямували до санінструктора. Взвод супроводжував поглядами кожен їхній рух. Коїлося щось незвичайне. Здавши пакети та автомати, бійці підтюпцем попрямували назад до казарми. Замполіт подивився їм услід.

— Як там говорять? Я б з такими у розвідку не пішов? — запитав він чи то в солдатів, чи сам у себе. — Отож. Нам потрібні надійні бійці. А той, хто хоче язик почухати — хай краще кухню вилизує.

Козлов, який стояв поруч із Андрієм, гиготнув.

— Сержант Козлов! — одразу відреагував замполіт.

— Я! — виструнчився той.

— Здати зброю! — в голосі капітана забринів метал.

Козлов спочатку, мабуть, не второпав сенсу наказу, а коли второпав, обличчя його скривилося, неначе у дитини, якій не дали цукерку. Очі зупинилися на командирові з німим запитанням: «За що?» Здавалося, ще трохи, і він зарюмсає, як те ображене маля.

— Бігом! — підігнав

Відгуки про книгу Рута - Санфіров (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: