Рута - Санфіров
Замполіт підняв палець угору:
— Начальство — воно все знає і все бачить. Коли не дали СВД, значить щось думали, ні?
— Точно, — засміявся Козлов і ніжно рукою погладив свій автомат. — Хитро.
Андрій подивився на нього і горло стиснув спазм, немовби на мить перекрили дихання. На нього ніби сунула скляна стіна, що відгороджувала його від себе самого, свідомість від тіла, волю від реалій, наче він сам перетворювався на стороннього спостерігача за власними діями, безсилого та холодного.
За півгодини машина зупинилася і за командою солдати посипалися на землю. Ніч огортала місто, у променях фар бігали люди у формі, лунали команди, ревіли двигуни. Землю вкривав сивий дим від вихлопів, і він ускладнював орієнтування.
— Де ми? — запитав чийсь розгублений голос.
А інший відповів:
— Не бачиш? Оно телевежа.
Андрій роззирнувся і сам побачив — ззаду над місцем подій височіла вільнюська телевежа, і всі прожектори на ній горіли, перетворюючи металеву конструкцію на якесь НЛО, космічний корабель прибульців. Андрієві чомусь одразу пригадалася Велсова «Війна світів», якою зачитувався у школі — мабуть, бій із марсіанами виглядав би так само.
Але тут не було марсіан. Колона машин зупинилася на алеї, солдатів вишикували біля бортів, командири взводів вийшли перед лавами.
— Взвод, слухай мою команду! За мною! Бігом! Марш! — заревів лейтенант Бурмантов якимось залізним голосом, немовби й сам пригадав Велса.
Затупали чоботи, загриміли автомати й каски, і взвод, розтягнувшись, щоб не наступати на ноги одне одному, посунув за командиром. У гармидері та метушні, що кублилася навколо телевежі, неможливо було зорієнтуватися. Андрій підвів голову і через спину переднього бійця побачив танк, що стояв біля сітчастої загорожі телецентру. Двигун танка працював, і у світлі прожектора вихлоп закривав легким серпанком знайомий кожному силует бойової машини.
Взводний вишикував солдатів і, перекрикуючи танковий двигун, заговорив:
— Ставлю бойову задачу: захищати територію телецентру на ділянці п’ятдесят метрів і запобігати спробам проникнення за паркан. Перше відділення займаєте лівий від танка фланг. Третє відділення — правий фланг. Друге відділення — навколо танка, ваша задача прикривати техніку від можливих атак терористів. Все зрозуміло?
— А від кого захищати-то? — запитав Козлов.
Лейтенант махнув рукою собі за спину:
— Від них. Від усіх, хто спробує пройти. Що не ясно?
І тільки зараз Андрій побачив їх. Воно й не дивно — гармидер, шум техніки, прожектори, які більше сліпили очі, ніж освітлювали, повністю забирали увагу. А насправді ворог був за кілька метрів. Люди у цивільному — чоловіки, жінки, молоді та старі, вдягнуті у куртки, пальта, шапки, кашкети, теплі і не дуже, старосвітські та піжонські, всіх можливих кольорів та фасонів — вони оточували телецентр нещільним кільцем і щось кричали, додаючи до макабричної ситуації свою партію: високих жіночих голосів, які ріжуть повітря і відбиваються луною від танкової броні, чоловічих баритонів, що резонують із бряжчанням зброї та гуркотом дизеля, заповнюючи весь простір, кожну шпарку та інтервал.
— Lie-tu-va! Lie-tu-va! — не в лад скандували з усебіч.
— Увага! — крикнув лейтенант. — Зброю застосовувати тільки у разі крайньої потреби!
— А як узнати, коли буде крайня потреба? — поцікавилися з лави.
— Крайня потреба — це загроза життю або інші нештатні ситуації, які можуть призвести до невиконання наказу командування, — взводний сам заплутався у своїх словах, тому підсумував свій наказ словом. — Розберетеся! Перше і третє відділення! Зайняти позиції!
Бійці слухняно затупцяли, тримаючись за командирами.
— Кажуть, «Альфа» з Москви прилетіла. Будемо їх прикривати, — авторитетно заявив Козлов.
— І звідки ти все знаєш? — поцікавився рязанець Алфьоров.
— Так а чо? Гласність же! — зареготав Козлов.
Роздавши команди, лейтенант швиденько вшився — мабуть, сховався за танком, подалі від супротивника. А супротивник тим часом почав наступ.
— Окупанти! — підійшов до танка молодик в окулярах. — Це наша земля!
Алфьоров одразу зробив крок йому назустріч:
— Ну-ка від техніки відійшов! Ка-аму ка-ажу!
Сивий дядько у спортивній шапочці прийшов на допомогу молодику:
— Сідай на свою техніку та валяй додому!
— Я тобі зараз заваляю! — командир відділення став поруч з Алфьоровим. — Відійшли, кажу!
Козлов став позаду командира, руки його стискали автомат.
Андрій обвів поглядом решту солдатів відділення — жоден з них не зрушив з місця. Обличчя зблідли, вилиці напружилися, але очі блукали десь далеко, немовби не хотіли помічати подій навкруги.
— Геть із нашої землі! — закричали демонстранти.
— Ні, ну що за борзота! Ти їм слово — вони тобі двадцять! — обурився Козлов.
— Розійдіться! Ви порушуєте закон! — крикнув командир відділення, але його ніхто не слухав.
Люди підходили до танка, обурено махали руками, намагаючись щось довести солдатам. Усе це зливалося в суцільну какофонію, і Андрій знову відчув, що не належить собі. Немовби реальний Андрій Литвин сидів десь глибоко в голові, оточений пластиковою капсулою без можливості впливати на тіло, яке колись належало йому. Немовби владу над ним захопив хтось іззовні, великий і могутній, і опиратися йому безглуздо, а ситуація затягує, неначе вир, і нема порятунку від цього.
— Громадяни! Тримайте себе в руках! — це взводний залишив свою позицію за танком та прийшов на допомогу підлеглим. — Ми ж теж люди. У нас теж нерви.
— Ви — люди? — уточнив молодик в окулярах. — Хіба?
— А оце, обраажати при виконанні, це вже безприділ! — обурився Алфьоров.
Танк стояв позаду, немовби німий велет, але всередині його теж перебували солдати, і через приціли та люки вони бачили й чули все, що відбувалося навкруги.
Алфьоров відштовхнув руками хлопця, що підійшов занадто близько:
— Іди, ка-аму ка-ажу, бо зара-аз...
— Що зараз?
І тут раптом танк ожив, його гармата смикнулася та посунулася вниз. Солдати миттєво оцінили ситуацію та відійшли. Демонстранти сприйняли це за відступ і кинулися вперед, аж тут багатотонна башта зрушила з місця й почала обертатися, примусивши демонстрантів присісти, щоб не бути збитими з ніг. Закінчивши свій рух ліворуч, башта зупинилася і одразу рушила в інший бік, намагаючись стволом гармати вдарити натовп. Велетенська сталева труба летіла на беззбройних людей, але, на диво, ті не злякалися, а лише знову присіли, щоб пропустити її над своїми головами.
Це було щось нереальне — броньована бойова машина вимахувала гарматою у спробі вразити демонстрантів, а ті ухилялися від неї і знову кричали:
— Lie-tu-va!
Андрій зібрав усі внутрішні сили і