Рута - Санфіров

І Козлов, зробивши крок вперед, зняв з шиї автомат. Взводний мовчки забрав у нього зброю та відійшов убік. Губи уральця затремтіли, і дарма він намагався впіймати їх зубами.

— Сержант Козлов! — рявкнув замполіт.

— Я! — голос Козлова помітно тремтів.

— Отримати зброю!

Тим часом взводний вже простягав йому автомат, але це не був старий автомат Козлова. Звісно, виглядав він як звичайний АК-74, але від своїх братів, що висіли на грудях бійців, відрізнявся, як принц від жебрака. Лискучий, новенький, щойно з мастила, ще й з оптичним прицілом зверху. Взводний тримав у руках справжній витвір військового мистецтва.

Козлов непевними від перепаду емоцій руками прийняв зброю від лейтенанта.

— Стати на місце!

— Єсть!

В очах уральця в одну мить промайнула вся гама емоцій — від розчарування через подив до справжнього щастя скрипаля, який тримає в руках інструмент роботи Страдіварі.

— Продовжуйте, лейтенанте! — кивнув замполіт взводному.

— Взвод! — скомандував той. — Отримати набої! Зліва по одному... Марш!

Збоку вже стояли солдати з дерев’яними ящиками, які містили в собі великі бляшанки, схожі на рибні консерви, тільки під бляхою у них була не мойва чи ставрида, а набої калібру 5,45, розфасовані по тридцять штук.

— Спорядити магазини! — скомандував лейтенант.

І бійці дружно заклацали пружинами та зашаруділи, відкриваючи картонні пачки.

— Бойовий, чи що? — здивувався командир Андрієвого відділення, мацаючи пучками пальців загострений кінець кулі.

Андрій і собі помацав набій і відчув його холодну небезпеку. На обличчі Козлова заграла переможна посмішка:

— Я ж вам казав-то, що ми за них візьмемося всерйоз! — сказав він і коротко реготнув.

Машини вже стояли з розігрітими двигунами, і, спорядивши магазини, солдати за командою стали займати місця у кузовах під тентами. Андрій рухався, наче робот. Пальці самі собою заправили заряджений магазин у автомат, акуратно клацнули запобіжником, закинули ремінь на шию, ноги затупотіли разом із усіма, несучи тіло до машини. Він відчував нереальність того, що відбувається, але не міг це зупинити. Індивідуальні пакети, бойові набої, і все це у Вільнюсі, мирному радянському місті... а може, вже не радянському... але яка різниця?.. У мирному місті...

Його підштовхнули у спину, і руки самі собою схопилися за борт, а каблуки шкрябнули по дерев’яному дні кузова. Всі були трохи розгублені, але бойова виучка брала своє — все-таки офіцери недарма їли свій хліб. За дві хвилини бійці вже зайняли свої місця, крайні з двох боків взялися за борт, піднімаючи його, і тут до кузова підбіг замполіт.

— Візьмете з собою? — підкреслено неформально запитав він і вхопився за руки, які одразу простягнулися назустріч. — Опа! — задоволено видихнув він і присів на місце, звільнене ненадійною трійцею, що зараз, певно, вже вилизувала польову кухню.

Двигун заревів, кузов хитнувся разом із пасажирами, і машина зрушила з місця. Солодкуватий вихлоп солярки, досягнувши солдатських ніздрів, тільки додав тривожності, що й без того витала у повітрі. Замполіт відчув загальну атмосферу, тому підкреслено бадьоро поцікавився:

— А що, хлопці! Як настрій?

Козлов, який опинився навпроти, у відповідь посміхнувся та ніжно погладив свою диво-зброю.

— Супер! — зізнався він.

— Це добре, що супер, — кивнув капітан. — Бо їдемо на схватку з імперіалізмом.

Політ його думки залишився незрозумілим для бійців, в очах засвітилося німе запитання, і замполіт пояснив:

— А ви що, гадаєте, що тут обійшлося без американців? — він гиготнув. — Чорта лисого. Ці падлюки скрізь свого носа пхають.

Він говорив підкреслено голосно, щоб було чутно всім у кузові, але ніхто не озвався ані словом у відповідь попри те, що капітан зробив паузу, немовби запрошуючи до розмови. Він почекав кілька секунд і, не отримавши бажаної реакції, скривив губи.

— На вас, бачу, справили враження всі ці фокуси: «Ми без зброї, ми мирні».

І тут нарешті мовчанку порушив найбільший служака — уралець Козлов.

— Товариш капітан! — у голосі бриніло обурення. — Вони реально борзонули! Нас так у патрулі зажали, думав, розірвуть на ганчір’я.

Замполіт схвально кивнув.

— От-от. І якщо хтось думає, що в них і справді немає зброї, то він помиляється.

— А де ж вони її ховають? — розгублено поцікавився командир Андрієвого відділення.

— Тю! — махнув на нього рукою замполіт. — Ти відеокамери бачив? А фотоапарати?

Той розгублено кивнув:

— Бачив.

— Так оце їхня зброя і є, — пояснив замполіт. — Така от пісюха лізе на солдатів, не знаю, чи за бабки, чи обколота — а наркотиків у них знаєте скільки?.. — він знову обвів поглядом бійців. — Так от її знімають, і завтра по Бі-Бі-Сі бац — героїчна Литва бореться за свободу. Жанна д’Арк, блін, на барикадах. І зразу міжнародна реакція. Зрозуміло?

— А-а! — протягнув хтось із глибини.

— Бе-е! — передражнив його капітан. — Тому ви повинні розуміти, що головний ворог — це не купка ідіотів з плакатами. А ті, хто їх знімає. Бо ідіотів розігнати — раз плюнути. А от щоб сморід від них не пішов по всьому світу — оце задача. У Тбілісі як було? Зачистили всю площу за п’ять хвилин, Ну, прибили особливо активних, то це вони самі винні. І якби це не показали по телевізору, то давно би все скінчилося. І Литва не дуріла би сьогодні.

Андрій слухав його, опустивши очі. Попри те, що у словах капітана, безперечно, була логіка, йому не подобалася ідея стріляти в людей. Пальці ще раз перевірили запобіжник на автоматі.

Козлов підняв руку, як школяр у класі:

— Товаришу капітан, а можна спитати?

— Запитуй, — кивком заохотив його замполіт, навіть зігнорувавши стандартну реакцію на солдатське «можна».

— Так а чо ж мені СВД не дали-то? Я же снайпер, я їх, як мух, поприбиваю.

Замполіт по-батьківські всміхнувся, в темряві зблиснули його зуби:

— А ти думаєш, тобі просто так автомат поміняли? — він вказав на диво-зброю в руках сержанта. — Для краси?

Очі Козлова ковзнули з капітана на автомат, потім назад.

— А-а! — видихнув він.

— Бе! — знову передражнив замполіт. — Ти, Козлов, хоч і снайпер, але повинен розуміти, вони ж не за кілометр від тебе будуть. Ти у натовпі з СВД не розвернешся, а з цією цяцькою — на раз-два, на всіх дистанціях. А стріляє вона не гірше.

— Ага! — в очах сержанта промайнув захват.