Рута - Санфіров
— Стояти! — на всю силу легень прогорлав художник.
Від цього крику дружинники зупинилися.
— Що? — з погрозою в голосі перепитав ватажок.
— Хто у вас начальник, ти?
— А тобі яке діло? — плюнув той під ноги, однак у голосі його вже забриніла непевність.
Андрій підійшов до нього і одним рухом розчахнув пальто.
— Сержант Литвин, — сказав він голосом, яким говорять браві солдати у кінофільмах. — Виконую спеціальне завдання командування. Ваше звання?
Ватажок помітно розгубився:
— Секретар райкому комсомолу, — сказав він, неначе вибачаючись за попередню браваду. — Товаришу сержант, ми тут фашистів ганяємо.
— Відставити! — урвав його Андрій. Він уже впіймав кураж. — Своїми діями ви зірвали виконання важливої військової операції!
— Ми... ми не знали, — промимрив ватажок і заозирався, шукаючи підтримки товаришів, але ті мовчали.
Андрій тоном старшини з учебки скомандував:
— Дівку відпустити! Самі кру-гом!
Рука ватажка смикнулася, немовби віддаючи честь, він пробелькотів:
— Єсть, — а потім обернувся до підлеглих та визвірився. — Чули, що сказано? Вперед!
Дружинники відпустили Руту, і вона одразу почала обтрушувати пальто, немовби хотіла скинути сліди їхніх доторків. Тим часом Андрій завершував розгром.
— І щоб далі без самодіяльності! — суворо промовив він. — На все буде команда. Ясно?
— Так точно! — знову козирнув ватажок. — Дозвольте іти?
— Ідіть, — дозволив Андрій.
Швидкістю, з якою вшивалися дружинники, був би задоволений навіть взводний лейтенант Бурмантов. Якби це були його солдати, звісно.
Андрій проводив їх поглядом і підійшов до Рути, що продовжувала обтрушувати з себе чужі доторки.
— Ти як? — взяв він її за лікоть.
Дівчина висмикнулася з його рук і відскочила на крок. В очах її стояли сльози.
— То це спецоперація? — вигукнула дівчина, потім витягла з кишені аркушики з портретами, намальованими Андрієм. — І це? І це? — з кожним запитанням вона кидала в нього своїм портретом.
— Та що ти? — він наблизився до неї, намагаючись заспокоїти.
— Не підходь! — раптом не своїм голосом заверещала Рута і відважила хлопцеві ляпаса, дзвінкого та образливого.
Андрій розгублено зупинився, а дівчина зірвалася з місця й побігла набережною геть.
8
З давніх-давен війна — справа самців. Недарма у всіх без винятку культурах воїни посідають верхні щаблі у суспільстві та державі. Бути воїном — вигідно, бо здобич скрізь чекає на тебе, бути воїном — почесно, бо всі тебе поважають і побоюються, бути воїном — приємно, бо тобі дарують увагу представниці протилежної статі, адже вони знають, що воїн — елітний самець. Утім, так було лише доти, доки воювали люди. Згодом, коли людина перетворилася всього лише на додаток до зброї, ставлення до воїнів змінилося. Їх почали жаліти, дружини солдатів перетворилися на потенційних вдів, а діти на сиріт. Утім, у підсвідомості жінок залишилася тяга до військової форми, до сильних рук, що стискають зброю, та бравого погляду з-під козирка кашкету як ознак елітного представника чоловічої статі.
Однак радянський солдат — особливий різновид самця. З одного боку молодий, відносно здоровий — ну принаймні щоб служити у війську — хвацький хлопець. З іншого боку — сьогодні тут, завтра поїде додому, і шукай вітра в полі. А може, його вдома дівчина чекає, листи перечитує, цілує і на ніч під подушку складає. Це тільки з першого погляду всі вони на один копил — стрижені та засмоктані, а насправді за кожним ховається цілий світ.
Тому в місцевих красунь солдати ніколи не користуються особливим успіхом. Хіба що трапиться щось надзвичайне, наприклад, кохання. Бо кохання перевертає правила й перестороги. Однак збудити у дівочій душі почуття солдату надзвичайно складно. Це тільки здається, що жінки люблять військових. А насправді вони люблять офіцерів, адже солдат — це не людина, солдат — гарматне м’ясо, він і сам це знає, тому особливо й не претендує на увагу протилежної статі.
Андрій Литвин ніколи не комплексував перед дівчатами, йому не становило проблеми підійти до будь-якої, ну а далі вмикалися вроджена інтелігентність та уважні очі художника, на які жінки завжди підсвідомо ведуться. Бо художник не роздягає очима, а досліджує, а це завжди інтригує.
Втім, коли до життя домішується політика, звичайна життєва ситуація перетворюється на ребус. Отримавши ляпаса як винагороду за власний героїзм і кмітливість, хлопець гостро відчув це. Здавалося, тільки вчора радянський солдат був хоч яким, але захисником, а сьогодні перетворився на ворога лише за фактом наявності кокарди з гербом та погонів, на яких написано «СА».
Хоча тут не варто себе дурити — Будинок друку він захоплював, хай не з власної волі, а за наказом, хай не сам, а разом з усіма, але що було, то було.
Чорт, як усе складно. Скоріше б уже той дембель.
Андрій встиг на вечерю, і це було добре, бо взводний останнім часом затявся, не подобалося йому особливе становище підлеглого.
На роздачі відбувалося щось незвичайне. Солдати зазирали у свої залізні полумиски і здивовано зводили брови.
— Це м’я-со? — запитував кирпатий баклан і брудними пальцями витягав з супу жилавий, переварений, але шматок справжнісінької свинини.
— Не затримуй, — суворо відповідав йому кухар у білому береті і перевертав свій велетенський ополоник над наступною мискою. І знову у водоспаді каламутної рідини можна було побачити не лише картоплю, але й м’ясо.
Масло, від якого всі давно відвикли, і що його зараз додавали до хліба щедрі роздатчики, приводило бійців у стан ейфорії. Хтось мацав його пальцем, ніби не вірячи власним очам, а хтось одразу відправляв до рота, заїдаючи сірим глевким хлібом.
— Масло! З чого це раптом? — дивувалися хлопці.
І справді відбувалося щось незрозуміле. Суп із м’ясом, каша з котлетою, масло — таких розкошів солдати Радянської армії не бачили вже кілька років, бо армія — частина суспільства, і якщо у крамницях порожньо, то звідки взятися продуктам у солдатському котлі, адже до нього доходить лише те, що не споловинили кухарі та начальство усіх рангів?
— Ой, не просто так це! — чухав свою чорняву потилицю грузин Пілія.
— А що тобі не подобається? Котлети? Так це Горбачов.
— Ти так думаєш? — дивувався Пілія. — А я дивлюся, наче свинина.
Хлопці іржали, як дикі коні — чи то від
