Обліковець - Марина Троян
– А що в нього трапилося? – вирвалося в Міли, перш ніж вона схаменулася й прокляла свій нестримний язик. Хіба можна ці дорогоцінні миті витрачати на обговорення Славка, який і без того був всюдисущий і набрид гірше пареної редьки?
Та було запізно.
– Там усього вистачає…
Тільки згодом, згадуючи ту розмову, Міла усвідомила, що Ростик відповідав із блискавичною готовністю й неабияким полегшенням.
– Уже півроку, як він закінчив учитися, – вів далі Ростик, – а досі прилаштуватися в житті не виходить: зайнятися тим, чим хоче він, не дозволяють батьки, а до того, куди батьки тягнуть, у нього душа не лежить…
– Та ж він – доросла людина, чи ж йому потрібний дозвіл батьків! – ввернула Міла, намагаючись виправити свою помилку й поставити на цьому крапку.
Та дзуськи, Ростик продовжував:
– Їхній дозвіл, може, і не потрібний, а от їхні гроші – ще й як. Щоб відкрити свою справу, їхні гроші йому вкрай потрібні. Але там батько дуже принциповий: якщо син не піде проторованою ним дорогою – не те, що сам копійки не дасть, а ще й перекриє всі можливості взяти ці гроші в борг. От хлопець і розривається між обов’язком і покликанням. Та це квіточки. Нещодавно його покинула дівчина, – кохання всього його життя, – поїхала підкоряти столичний модельний небосхил. А слідом за цим померла єдина людина, яка його розуміла й підтримувала. Його дідусь – царство йому небесне! – мав золоті руки й світлу голову і дуже внука любив, Славко в нього і вдався…
Міла опустила очі. Небажання продовжувати сімейну справу сприймалося нею як відверте перебирання харчами. А от втрата близької людини й нездатність порозумітися з батьками – хто ж іще, як не вона, здатна таке збагнути. Їй аж соромно стало, що вона так відчайдушно хотіла Славка позбутися.
Але хіба вона може всі біди цього світу звалити собі на плечі й сама їх потягти? У неї й зі своїми впоратися бракувало сил.
– Давай облишимо… – намагалася вона зробити ще одну несміливу спробу, але Ростик її, здавалося, не почув.
– Я його трохи знав – мировий був мужик! – продовжував він згадувати другового діда. – І Славко – мировий хлопець. Шкода їх обох! А найбільше гнітить знаєш що? Дід навіть після своєї смерті примудрився виручити Славка: він заповів йому кругленьку суму своїх заощаджень. Ті гроші йому якраз стали б у пригоді, щоб заснувати власну справу, обійшовши перепони батьків…
– Ну от, що ж тут балакати…
– Та є одна перешкода, – Ростик знову не помітив Мілиного нервового смикання й небажання продовжувати цю тему. – У діда була нав’язлива думка про те, що серйозний чоловік – це одружений чоловік. Він завжди просторікував щось про те, що треба мати вдома надійні тили… що тільки той, хто взяв на себе відповідальність за сім’ю, заслуговує на довіру у справах… щось таке, я не дуже добре зрозумів. Дід щось собі надумав, що Славко з користю зможе витратити його гроші тільки тоді, коли стане повністю серйозним, тобто жонатим. І в його заповіті є умова, що Славко зможе отримати гроші тільки тоді, коли одружиться. Отака петрушка.
– То це ж не смертельно! – Міла втрачала терпець. – Знайде гарну дівчину, одружиться, отримає спадок – і всі справи!
– Ти бачила Славка? Начитаний сухар, який думає тільки про високі матерії… Еее, тільки нехай мої слова залишаться між нами, гаразд?.. Шукати гарну дівчину, яка б його влаштовувала, та ще й щоб обоє захотіли одружитися, він буде до другого Христового пришестя! Без нашої допомоги йому не обійтися.
– Чим же ти йому тут допоможеш? Сам же з ним не одружишся!
– Я – ні. – Ростик багатозначно подивився на Мілу. – А от ти можеш.
Міла вдавилася власною слиною. Вона довго не могла відкашлятися, незважаючи на те, що Ростик стукав її по спині та підсовував води. Слину вона відкашляла відразу, а цю пропозицію ніяк не вдавалося.
– Не жартуй так! – промовила вона, нарешті опанувавши себе. – Бо я кожен жарт сприймаю за правду – і бачиш, що виходить.
– А я й не жартую, – без тіні усмішки відповів Ростик. – Я цілком серйозно прошу тебе допомогти моєму другу. Допомогти мені.
– Це не допомога, це якийсь балаган. – Міла відсунулася від столу. – Я не хочу бути причетною до цього. Хай замилює баки іншим дівулям і тягне їх до вінця! Хай робить, що хоче, а я не бажаю про нього більше чути! – Вона беззвучно заридала й спробувала підвестися.
– Постривай! – Ростик ухопив її за руку. – Дай же мені пояснити все як слід. Славко – гарний хлопець, чесний, він не хоче замилювати комусь очі, навіть заради власної вигоди. Коли я запропонував йому такий вихід, він сказав, що піде на це тільки тоді, коли дівчина розумітиме, що це лише умовний тимчасовий крок без реальних шлюбних зобов’язань. Хіба тільки з одним зобов’язанням – доведеться пожити певний час в одній квартирі, щоб не впадала в очі фіктивність шлюбу. І виходить зачароване коло! Перша-ліпша погодилася б вийти за такого завидного жениха, як Славко, якби гадала, що це насправді, і жодна не пристане на пропозицію, дізнавшись, що це не всерйоз і ненадовго. Хіба що дівчина з чуйним серцем, яка вміє співпереживати і здатна пожертвувати заради хорошої людини якоюсь дещицею. Такою, як конспект… Або як сторінка в паспорті…
– Як тобі таке могло в голову прийти?! – схлипувала Міла, тремтячими руками намагаючись натягти на себе курточку. – І чому тобі заманулося одружити Славка саме зі мною?
Ростик дивився на налаштовану тікати Мілу, яка все відступала, не даючи йому до себе наблизитися, і в розпачі вигукнув:
– Так ти від мене не поїдеш!
Цей вигук не був кінцем, як можна відразу подумати, – ні. Він був кінцем початку. Та фраза накрила собою все, сказане до цього, і за секунду все вирішила.
Пригорнувшись до Ростика з переповненим серцем і спустошеною головою, Міла розуміла: зробить що завгодно, аби від нього не їхати. Аби він просив від нього не їхати…
У Ростика родичка працювала в палаці одружень, і він усе влаштував швидко. Через тиждень Міла зі Славком, вдягнені у светри й брудні черевики, тихенько розписалися в тісній комірчині, ретельно слідкуючи, щоб ненароком не глянути в очі ні Ростиковій родичці, ні одне одному.
Ступаючи на виметений поріг палацу одружень, що на
