Маленькі жінки. I частина - Луїза Мей Олкотт

– Ти не маєш права так говорити. Згадай, що ти вчора зробила! Джо не в силах забути, що казок, над якими вона стільки працювала, більше немає. Але, гадаю, вона пробачить тебе. Треба тільки вибрати відповідний момент, – сказала Мег. – Піди тихенько за ними. Почекай, коли Джо зустрінеться з Лорі, він завжди на неї добре впливає. А коли помітиш, що вона повеселішала, не починай своїх довгих промов, а просто підійди й поцілуй її. Якщо ти будеш делікатною, впевнена, ви повернетесь додому такими ж друзями, як раніше.

– Гаразд, спробую, – погодилася Емі. Такий план її цілком влаштовував.

Швидко зібравшись, вона поспішила за Джо й Лорі, які піднімалися по схилу пагорба.

Річка була зовсім недалеко від будинку, однак поки Емі дісталася до неї, Джо та Лорі вже наділи ковзани. Помітивши сестру, Джо демонстративно відвернулася, а Лорі повільно ковзав уздовж берега, випробовуючи на міцність лід, стоншений після недавньої відлиги.

– Доїду до повороту, – почула Емі його голос. – Треба все добре перевірити, а потім вже побіжимо наввипередки.

І Лорі помчав уперед.

Джо чула, як за її спиною важко дихає Емі, яка ніяк не могла встановити дихання після бігу. Потім Емі почала дути на пальці. Джо зрозуміла, що вона одягає ковзани, й пальці прилипають до схопленого морозом металу. Але Джо так і не удостоїла сестру жодним поглядом і, повільно рушила за Лорі, тішачись тим, що Емі зараз непереливки. Їй здавалося, що це хоч якоюсь мірою компенсує їй втрату улюбленого зошита.

Тим часом Лорі дістався місця, де русло круто звертало, і крикнув:

– Тримайтеся ближче до берега! На середині лід дуже тонкий!

Джо почула Лорі. А ось Емі, якій не вдавалося справитися з ковзанами, на крик хлопця не звернула уваги.

Джо озирнулася, щоб повторити сестрі слова Лорі, але вона так розпалила себе злістю, що раптово подумала: «Плювати мені на неї! Нехай сама про себе дбає!». І кинулася наздоганяти Лорі.

Нічого не підозрюючи, Емі дісталася середини річки, де лід здавався їй найбільш гладеньким.

Десь хвилину Джо спокійно ковзала вперед, ось досягла повороту й намірилися бігти швидше, коли раптом, підкорившись якійсь незримій силі, різко обернулася. В цей момент Емі підняла руки, лід затріщав, і почувся плескіт води. У Джо перехопило подих від жаху. Вона хотіла покликати Лорі, але їй враз відняло мову, хотіла кинутися на допомогу сестрі, але ноги не слухалися. Джо остовпіла від страху й широко розкритими очима дивилася на блакитний каптур, що коливався над поверхнею води. Раптом повз неї пронеслася якась тінь, і Джо почула голос Лорі:

– Швидше, несіть жердину! Швидше!

Вона не розуміла, що робить, просто повністю підкорилася наказам Лорі. Хлопчик проявив рідкісні в його віці холоднокровність і мужність. Він ліг плазом на лід і, поки Джо виламувала жердину з найближчого паркану, рукою і ключкою допомагав Емі триматися на воді. Потім вони разом витягли її. Дівчинка, на щастя, обійшлася лише переляком.

– Ведіть її додому! Закутайте в теплий одяг, а я поки зніму ці дурні ковзани, – кричав Лорі, у якого від води набрякли шкіряні кріплення.

Джо мовчки повела Емі, яка ридала навзрид, до будинку. До самого вечора, вона, бліда, розпатлана, в розірваному платті, з подряпаними руками – слідами недавнього бою з парканом і льодом – не присідаючи, обслуговувала постраждалу. Коли Емі нарешті заснула, і в будинку все затихло, пані Марч присіла на ліжко й, покликавши Джо, почала бинтувати її поранені руки.

– Ти впевнена, що з нею нічого не станеться? – винувато прошепотіла Джо, подивившись на біляву голівку сестри.

– Заспокойся, люба. Вона не забилася, гадаю, навіть застудитися не встигла. Ви все зробили правильно, моментально доставивши її додому.

– Це все Лорі. А я пустила її на лід. Якби вона загинула, це було б через мене.

Джо не витримала, розплакалася і крізь сльози розповіла матері, як все вийшло. Вона звинувачувала себе, не перестаючи дякувала Богу, що все скінчилося добре.

– Це все мій проклятий характер! Як не намагаюся опановувати себе нічого не виходить. Стримуюся, стримуюся, а потім все одно проривається. Що ж мені робити, мама?

Джо була в розпачі. Вона й справді не знала, як приборкати себе.

– Що я тобі можу порадити? – відповіла мати. – Стеж за собою й молися. І головне, мила, вір в свої сили. У таких справах не можна заспокоюватися перш, ніж досягнеш мети.

Пані Марч притягнула до себе скуйовджену голову Джо й поцілувала рясно зрошену сльозами щоку. Тут Джо розридалася ще сильніше.

– Але ж, якби ти знала… – схлипнула дівчинка. – Ти навіть уявити не можеш, як це страшно. Коли я злюся, мені раптом хочеться кого-небудь стукнути або потрощити все навколо, і в той момент мені це приносить задоволення. Я так боюся, що зроблю щось жахливе, і тоді всі будуть мене ненавидіти. Мармі, допоможи мені!

– Перестань плакати, мила. Звичайно, я постараюся тобі допомогти. Треба запам’ятати сьогоднішній день і твердо вирішити, що нічого подібного ти більше ніколи не повториш. Повір, кожному з нас доводиться боротися зі спокусами, і часом вони куди серйозніші, ніж твоя нестриманість. Ти вважаєш, що в тебе найгірший у світі характер. Що ж, тоді я можу тобі сказати, що в мене був характер набагато гірше.

– Що? В тебе? Але ти ж ніколи не сердишся, Мармі, – вигукнула Джо і від подиву навіть перестала плакати.

– Сорок років я приборкувала свій норов і тільки недавно домоглася деяких результатів. Майже щодня я раптом починаю відчувати страшну дратівливість. Але я навчилася приховувати це, і ніхто, мабуть, не помічає, що зі мною коїться. Все-таки, я сподіваюся, що настане день, коли я позбудуся моєї дратівливості назавжди. У всякому разі, намагатимуся, хай на це піде ще сорок років.

Визнання матері подіяло на Джо сильніше за докори чи повчальні історії. Мати довірилась їй, і усвідомлення того, що не одній лише їй доводиться вести боротьбу зі своїм характером, додало Джо сил і впевненості, що вона обов’язково переможе свої недоліки. Джо вирішила, що зуміє впоратися з собою куди швидше матері. Їй, п’ятнадцятирічній дівчинці, сорок років здавалися таким немислимо довгим терміном, що було страшно навіть і думати про це.

– Значить, Мармі, коли ти стискаєш губи й виходиш з кімнати, ти сердишся? Ну, наприклад, коли тітонька Марч починає до тебе чіплятися? Або коли ми тебе дуже вже дратуємо? – запитала Джо, якій мати зараз була ближче й рідніше, ніж будь-коли раніше.

– Так,