Маленькі жінки. I частина - Луїза Мей Олкотт

– Юні леді! Ви, мабуть, пам’ятаєте, що я сказав вам минулого тижня. Шкодую, що так сталося, але я ні-ко-ли не дозволю порушувати правила. Я завжди тримаю слово. Пані Марч, простягніть руки.

Емі здригнулася і, з благанням подивившись на вчителя, завела руки за спину. У «старигана Девіса», як прозвали його учениці, Емі була фавориткою. Зустрівшись з нею поглядом, поважний педагог уже готовий був змінити гнів на милість, але тут, на біду, одна із співчуваючих Емі дівчат обурено хмикнула. Це прозвучало дуже тихо, але дратівливому пану Девісу навіть такого слабкого обурення виявилося досить, щоб порив милосердя моментально зник.

– Ваші руки, панно Марч! – знову наказав він. Гордість не дозволяла Емі плакати або просити пощади. Зціпивши зуби й гордо відкинувши голову, вона виконала наказ і, не здригнувшись, винесла кілька пекучих ударів по долонях. Зрештою, цих ударів було небагато й вони були не такими й сильними, але хіба це мало значення? Емі, якої в житті ніхто пальцем не торкнувся, покарання здалося настільки ганебним, немов пан Девіс збив її з ніг.

– А тепер залишайтеся на цьому помості до кінця уроку! – наказав пан Девіс, який любив все доводити до кінця.

Це було жахливо. Емі боялася, що не зможе втриматися від сліз, коли, повернувшись за парту, відчуватиме на собі співчутливі погляди подруг і зловтішні – суперниць. Але стояти на помості перед усім класом!.. Сама думка про це здавалася Емі нестерпною, вона була впевнена, що її серце зараз випаде з грудей та розіб’ється об підлогу. Можливо, вона встояла лише завдяки обуренню, яке викликав у неї вчинок Дженні Сноу. Піднявши голову, Емі втупилася в димохід і не зводила з нього очей до кінця уроку.

Наступні п’ятнадцять хвилин дівчина буквально згорала від сорому й болю. Емі назавжди запам’ятала пережите приниження. Довгий час вона вважала, що це були найстрашніші чверть години в її житті. Комусь це може здатися безглуздим, але Емі, яка протягом дванадцяти років знала тільки любов, тепер почувалася дуже нещасною. «Як я розповім про це вдома! – жахалася вона. – Адже тепер вони розчаруються в мені!». П’ятнадцять хвилин здалися Емі вічністю, аж ось нарешті пролунав дзвоник. «Перерва!». Ще ніколи Емі так не раділа закінченню уроку.

– Можете йти, панно Марч, – тихо сказав містер Девіс. Він виглядав так, наче йому самому було не дуже легко на душі.

Емі кинула на нього такий докірливий погляд, що вчитель його мав не скоро забути. Потім, не кажучи ні слова, Емі попрямувала до шкільного передпокою та, схопивши свої речі, покинула це кошмарне місце назавжди, як їй здавалося в той момент.

Додому Емі повернулася зовсім засмучена. Коли прийшли старші сестри, то відразу помітили, що з Емі щось не те, отже негайно скликали сімейну раду. На ній вчинок пана Девіса було рішуче засуджено. Пані Марч виглядала стривоженою і більше за всіх втішала ображену дочку. Мег омила скривджені вчителем долоні сестри гліцерином та власними сльозами. Бет не знала, що робити. Їй здавалося, що навіть її улюблені кошенята – бальзам від будь-якого горя – недоречні. Джо гнівалася, мабуть, найбільше. Трохи згодом, вона охолола й оголосила, що вимагає арешту пана Девіса й найсуворішого покарання для нього. А Ханна, по простоті душевній, називала кривдника «злодієм», і так енергійно при цьому товкла пюре, ніби там була не картопля, а сам пан Девіс.

У класі на зникнення Емі ніхто не звернув особливої уваги. Його помітили лише близькі подруги. Зате ні від кого з дівчаток не сховалося інше: після перерви пан Девіс, до того нервовий та злий, несподівано для всіх почав проявляти якусь гарячкову доброзичливість.

Перед тим, як школа закрилася, до класу увійшла Джо. З похмурим виглядом, вона промарширувала від дверей до столу, мовчки поклала на нього лист для вчителя від пані Марч. Потім зібрала речі Емі й гордо пішла, не забувши перед виходом на вулицю ретельно витерти ноги об килимок. Вона немов позбавлялася від пилу цього згубного, на її переконання, місця.

– Добре, я дозволяю тобі не ходити до школи, – сказала ввечері того ж дня пані Марч, звертаючись до Емі. – Але ти щодня потроху займатимешся разом з Бет. Я проти тілесних покарань, а ще мені не подобається манера викладання пана Девіса. Та й дівчатка, з якими ти познайомилася у школі, не навчили тебе нічого доброго. Я напишу татові. Нехай він щось порадить, перед тим, як я віддам тебе до іншої школи.

– Це добре! Хотіла б я, щоб взагалі всі дівчатка пішли й ця стара мерзенна школа закрилася. Мені тільки шкода тих прекрасних лаймів, – і Емі, яка сьогодні відчувала себе справжньою мученицею, глибоко зітхнула.

– А мені зовсім не шкода. Ти втратила їх, тому що порушила правила. Це покарання ти заслужила, – несподівано суворо відповіла мати.

– Тобто це значить, ти радієш, що мене зганьбили перед всією школою? – скрикнула Емі.

– Ну, я б обрала інший спосіб покарання, – відповіла пані Марч. – Хоч і не впевнена, що й воно змусило б тебе про щось задуматися. Ти стаєш, моя мила, занадто самовпевненою й пихатою. У тебе багато доброго, Бог не обділив тебе своїми маленькими подарунками. Але велика пиха здатна перекреслити все це. Запам’ятай: зарозумілість губить навіть геніальну людину. Справжній талант або справжню чесноту не варто виставляти напоказ. Їх і так рано чи пізно помітять. А якщо й не помітять, вже те, що Господь наділив людину таким даром, достатня нагорода. І запам’ятай, найчарівніша риса справжнього таланту – це скромність.

– Вірно! – вигукнув Лорі з кутка вітальні, де він грав у шахи з Джо. – Я знав одну таку дівчинку. У неї був справжній талант до музики, а вона навіть не підозрювала про це. Якби їй хтось сказав, які чарівні п’єски вона вигадує, коли залишається один на один з роялем, вона ніколи б не повірила в це.

– Хотіла б я познайомитися з цією дівчинкою, – сказала Бет, – вона, напевно, погодилася б мені допомогти. Я… я така дурненька.

– Ви її знаєте, і вона вам вже допомагає, – відповів Лорі й так лукаво посміхнувся, що Бет раптом почервоніла і, вражена раптовим відкриттям, заховала обличчя в подушку дивана.

Джо в подяку за комплімент своїй улюблениці навмисне дозволила Лорі обіграти її в шахи. Це ще більше підняло його настрій, втім, він завжди почувався щасливим, коли гостював у Марчів. Свій характер він рідко показував сестрам. Щоб розважити господарів дому, Лорі зазвичай співав для них чи грав на роялі. Коли