Маленькі жінки. I частина - Луїза Мей Олкотт

Бет враз схопила його за руку і, піднявши сповнені подяки очі, тремтячим голосом, але чітко вимовила:

– О, так, сер. Вони згодні! Ще як згодні!

– Значить, ви і є та дівчинка, яка дуже любить музику? Привіт! – голос старого пана звучав надзвичайно м’яко, а погляд випромінював доброту.

– Так, так, це я. Мене звуть Бет, і я дуже люблю музику. Якщо ви впевнені, що я нікого не потривожу, то із задоволенням приходитиму займатися, – сказала Бет, трохи соромлячись та хвилюючись, чи не була вона надто грубою зі старим паном.

– Дитино, запевняю, ви точно нікого не потривожите. Приходьте та грайте, скільки душі завгодно. Я буду вам тільки вдячний за це.

– Ви такі добрі, пане!

Бет розчервонілася, мов трояндова пелюстка, коли зустріла ласкавий погляд пана Лоуренса. Проте не від збентеження, а від радості. Пан Лоуренс був дуже тактовний, і Бет перестала боятися його. Вона навіть простягнула йому руку, щоб потиснути її з вдячності за той безцінний дарунок, який він зробив для неї. Старий пан м’яко прибрав волосся з лоба Бет, та нахилившись, поцілував її, сказавши з незвичною для себе ніжністю:

– У мене була внучка, і в неї були такі ж гарні очі. Хай благословить тебе Бог, крихітко! До побачення, пані Марч! – і, кивнувши всім, пан Лоуренс пішов додому.

Залишившись наодинці з матір’ю, Бет довго не могла заспокоїтись, тож пішла поділилася новиною і з сімейством ляльок-інвалідів. Більше слухачів у неї поки не знайшлося, бо сестер не було вдома. Того вечора Бет співала так проникливо, як ніколи. А вночі змусила всіх трохи посміятися, бо розбудила Емі тим, що грала на її обличчі, мов на роялі.

На другий день, дочекавшись, коли обидва Лоуренси пішли з дому, Бет вирушила до їхнього будинку. Щоправда, тільки з третього разу наважилася увійти. Вона прокралася навшпиньках до вітальні, де стояв її ідол. Все ще уважно вслухаючись, чи не пролунають чиїсь кроки, Бет підняла кришку й тремтячими пальцями торкнулася великого інструменту. Проте з початком гри, вона враз забула про всі свої страхи, й грала до тих пір, поки не побачила перед собою Ханну, яка прийшла кликати її на обід. Музика настільки захоплювала Бет, що їй здавалося, ніби вона не грає, а веде бесіду з найкращим другом.

За обідом Бет майже нічого не їла, бо в уяві все ще грала на роялі, блаженно усміхаючись чарівним звукам.

Відтоді фігурка у загостреному коричневому каптурі майже щодня непомітно прослизала до вітальні пана Лоуренса. Бет з’являлася так тихо й так само тихо зникала, що здавалася безтілесним духом. Вона, проте, так і не дізналася, що насправді пан Лоуренс часто відкривав двері свого кабінету, щоб чути її гру. І що саме пан Лоуренс залишав для неї на роялі п’єси та вправи. Вона не бачила, що Лорі чатував біля вітальні, аби попередити слуг не заходити туди. Коли ж юнак приходив до них у гості та говорив з Бет про музику, вона дивувалася, звідки він знає, що саме вона зараз розучує. Словом, дівчинка перебувала в повному блаженстві, бо нарешті збулася її найзаповітніша мрія. А Бет вміла бути вдячною.

– Мамо, я хочу вишити для пана Лоуренса капці, – сказала вона за кілька тижнів після занять. – Він такий добрий до мене і мені хочеться зробити для нього хоч щось приємне. А що я ще можу придумати? Як ти вважаєш, чи варто мені це зробити?

– Звичайно, мила. Він дуже зрадіє. Сестри допоможуть тобі, а я куплю все, що для цього потрібно, – тут же відгукнулася пані Марч.

Бет так рідко зверталася з проханнями до когось, що мати завжди була готова прийти їй на допомогу.

Після тривалих обговорень Бет зупинила вибір на візерунку із зозулиних черевичок[12], вирішивши, що саме ці квіти поєднують у собі святу простоту й життєрадісність. На сімейній раді підібрала тло для вишивки. Всі зійшлися на темно-ліловій тканині, і Бет почала вишивати. Капці були готові дуже скоро, адже дівчинка була вправною рукодільницею. Вона вклала до подарункового пакета коротку записку, а стараннями Лорі пакунок непомітно опинився на письмовому столі старого пана.

Коли перше хвилювання минулося, Бет стала терпляче чекати, що скаже пан Лоуренс про її подарунок. Проте йшли дні за днями, а відповіді не було, і Бет вже занепокоїлася, чи не образився на неї норовливий старий. І ось одного разу повертаючись після прогулянки разом з однією зі своїх хворих ляльок, дівчинка ще з вулиці помітила у вікні вітальні сестер, які, коли вона підійшла ближче, закричали:

– Тобі лист від пана Лоуренса. Ти тільки подивися, що він тобі прислав! Іди швидше сюди!

– О, Бет, він тобі прислав… – почала було Емі. – Він прислав…

Емі жваво й нетерпляче жестикулювала, але тут Джо відтягла її від вікна і зачинила його.

Згораючи від нетерпіння, Бет поспішила додому. Сестри чекали її біля дверей і, як тільки вона увійшла, потягли її до вітальні. Це була незвична тріумфальна процесія, яка завершилася хоровим вигуком:

– Дивись! Дивись! Ось тут.

Побачивши, що саме прислав їй пан Лоуренс, Бет ледь не зомліла від захоплення. У кутку вітальні стояв новенький кабінетний рояль. На полірованій кришці біліла записка, на якій, наче фабричне клеймо, значилося «Для панни Елізабет Марч».

– Невже це мені? – ледь чутно видихнула Бет.

– Так, це все для тебе, моя люба! Хіба це не зворушливо з його боку? Ну, хто тепер може сказати, що це не найкращий старенький пан на світі? Ключ від рояля в конверті з листом. Ми не стали розкривати його. Але, якщо чесно, просто вмираємо від цікавості! – вигукнула Джо, простягаючи сестрі конверт.

– Прочитайте мені вголос, я не можу! – відповіла Бет і вже не стримувала сліз, занурившись обличчям у фартушок Джо.

Джо розірвала конверт і почала читати:

«Моя дорога панно Марч! Чарівна мадемуазель!»

– Хотіла б я, щоб мене колись теж назвали «мадемуазель»! – мрійливо промовила Емі. Старомодне звернення пана Лоуренса здалося їй верхом елегантності.

«Багато капців зносив я у своєму житті, – продовжувала читати Джо, – але жодна пара мені ще не припала так до душі, як ваша. Зізнаюся, що зозулині черевички – мої улюблені квіти, і тепер, завдяки вам, я часто можу милуватися ними, з радістю згадуючи ту, що подарувала мені таке прекрасне задоволення. Я люблю оплачувати свої борги.