Маленькі жінки. I частина - Луїза Мей Олкотт
Але Джо поквапилася з висновком. На наступний день вона виявила пропажу, і в будинку вибухнула справжня буря. Мег, Бет і Емі сиділи у вітальні, коли Джо у крайньому збудженні влетіла в кімнату і, дихаючи, мов тореадор на кориді, запитала:
– Хтось чіпав мій зошит?
– Ні, – здивовано подивившись на Джо, хором відповіли Мег і Бет. Емі мовчки зайнялася вогнем у каміні, але Джо помітила, що та вся розчервонілася.
– Емі, це ти взяла?
– Ні, я не брала.
– Але ти знаєш, де він?
– Не знаю.
– Не бреши! – закричала Джо й схопила сестру за плечі.
Обличчя Джо палало таким гнівом, що навіть відчайдушній Емі, напевно, стало б ніяково.
– Я не брешу. У мене його немає. Я не знаю, де він. І знати не хочу.
– Ні, ти щось знаєш. Краще сама скажи. Ти у мене все одно не відкрутишся, – і Джо злегка потрусила сестру.
– Можеш кричати на мене, скільки влізе! Все одно ти більше не побачиш свого тупого зошита! – розсердилася Емі.
– Як це, я не побачу?
– А так. Я його спалила.
– Спалила?! – у Джо навіть подих перехопило. – Мою казку! Я стільки часу писала її. Я хотіла закінчити її до приїзду тата. Ти що, правда, спалила її?
Біла, як полотно, Джо грізною статуєю нависла над сестрою, чіпко тримаючи її за плечі.
– Так, спалила! Я попереджала тебе, що ти ще пошкодуєш, що так вчинила вчора.
Проте Емі не доказала.
Зрозумівши, в чому справа, Джо так розгнівалася, що почала несамовито трясти сестру. В Емі ж від страху зуби зацокотіли.
– Мерзенне дівчисько! – кричала Джо. – Мені більше ніколи так не написати! Ніколи тебе не прощу, поки я жива!
Мег кинулася рятувати Емі, а Бет намагалася втихомирити Джо. Але Джо, в нестямі від відчаю й горя, дала сестрі наостанок дзвінкого ляпаса, й втекла на горище, де пролежала на дивані ниць до тих пір, поки буря, що клекотіла в ній, не вщухла.
У вітальні буря вщухла швидше, чому в чималій мірі сприяло повернення додому пані Марч. Дізнавшись про конфлікт, вона тут же пояснила Емі, яке горе та заподіяла сестрі.
Джо дуже пишалася своїм зошитом, у родині вважали, що казки безсумнівно свідчать про її талант. Зошит був зовсім маленьким, в ньому помістилося десь півдюжини маленьких оповідок, але Джо терпляче шліфувала текст, сподіваючись, що врешті-решт їх можна буде видати. Словом, яка б доля не очікувала книжку в подальшому, це була серйозна робота, і Джо вклала в неї всю душу.
Нещодавно вона ретельно переписала казки набіло й викинула чернетку. Так що, знищивши книжку, Емі поставила хрест на багаторічній праці сестри. Для Джо то була справжня катастрофа.
Решта членів родини теж почувалися пригніченими. Бет відчувала себе так, ніби втратила одного зі своїх кошенят. За свою улюбленицю сьогодні не вступилася навіть Мег. Пані Марч сиділа з дуже серйозним виглядом і час від часу кидала на Емі сумні погляди. І чим довше тривала ця німа сцена, тим виразніше Емі розуміла, що, поки вона не заслужить пробачення Джо, нічого хорошого від рідних їй чекати не слід. Втім, тепер вона й сама каялася у скоєному.
Коли дзвінок покликав сім’ю до чаю, у вітальні з’явилася Джо, така похмура, що Емі ледь знайшла в собі сили пролепетати:
– Пробач мені, будь ласка, Джо. Мені дуже-дуже шкода, що я так вчинила.
– Ніколи не пробачу! – похмуро буркнула сестра.
До Джо ніхто не звертався. Всі знали, що коли вона сердиться, говорити з нею про щось марно, й залишається лише терпляче чекати, поки вона сама не заспокоїться.
То був невеселий вечір. Зовні все виглядало як звичайно. Дівчата шили, а мати читала їм уривки з Бремера, Скотта[13] і Марії Еджворт[14]. Лише не вистачало тієї характерної для сімейства Марч доброзичливості й життєрадісності, які допомагали родині переживати чорні дні. Особливо це відчувалося, коли настав час для співу. Бет могла тільки грати, Джо не хотіла співати й найбільше зараз походила на кам’яну статую, а Емі розплакалася. Тож Мег і пані Марч довелося співати без них. Вони з усіх сил намагалися вдавати, що все добре, але і їхні чисті голоси звучали не так злагоджено, як завжди, а незабаром дует і зовсім розладився.
Цілуючи Джо перед сном, пані Марч прошепотіла:
– Мила, дозволь променям сонця пробитися крізь хмари твого гніву. Помирися з Емі. Допоможіть один одному. А завтра почни знову писати свої казки.
Джо раптом захотілося кинутися до матері й виплакати своє горе. Але вона вважала, що сльози викрили б її слабкість, і, відчуваючи себе глибоко ображеною, придушила в собі цей порив. Крім того, її все ще душив гнів і вона не могла пробачити сестру. Тому, суворо струснувши головою, голосно проказала, щоб Емі почула кожне слово:
– Ні! Цього не можна пробачити!
І рішуче пішла до спальні.
Емі теж почувалася ображеною. Вона першою вибачилися, але Джо, натомість пробачення в неї не попросила. Емі вважала, що вона даремно принизилась, і стала поводитися так зарозуміло, що на неї неприємно було дивитися.
Наступного ранку Джо прокинулася в поганому настрої. День взагалі видався з тих, коли все валиться з рук. Вийшовши на вулицю, вона впустила в калюжу свій теплий турновер, і в цей холодний ранок їй так і не судилося зігріти руки. Тітонька Марч сьогодні була особливо дратівлива. Вдома картина була не радіснішою. Мег перебувала у сумній зосередженості, Бет теж була чимось засмучена. А Емі з підкреслено багатозначним виглядом раз по раз заводила розмову про деяких людей, які вічно твердять, що хочуть виправитися, проте палець об палець не вдаряють для цього. Ці люди, на її думку, неспроможні побачити, коли їм подають приклад благородства.
– Оце так, – пробурчала Джо собі під ніс, – доволі паскудно. Піду-но я, мабуть, до Лорі. Покатаємося на ковзанах. Він завжди такий веселий і привітний. Ось хто мене втішить.
І Джо вийшла з вітальні.
Коли з вулиці до Емі долинув дзвін ковзанів, вона голосно й вередливо сказала:
– Ось так завжди! Вона ж обіцяла взяти мене з собою наступного разу, як піде кататися! Скоро лід взагалі розтане. Але я цю злюку навіть питати не
