Консуело - Жорж Санд
— Ви жалюгідні дурні! — з обуренням відповіла Консуело. — Якби у вас було серце тепліше, розум ваш не був би таким слабким! — і вона ввійшла до каплиці, на превеликий подив і жах боягузливих сторожів.
Удень Консуело не хотіла бачити Альберта. Вона знала, що він оточений усією пишністю католицької обрядовості, і боялася розгнівати його душу, що продовжувала жити в її душі, беручи хоча б зовнішню участь в обрядах, які він завжди відкидав. Консуело чекала цієї хвилини. Приготувавшись до похмурої обстановки, якою мала оточити покійного католицька церква, вона підійшла до катафалка й почала дивитися на Альберта без страху. Вона вважала б образою дорогих, священних останків виявити почуття, що було б таким важким для померлих, якби вони могли довідатися про нього. А хто може нам поручитися, що їхня душа, відірвавшись від трупа, не бачить нашого жаху й не відчуває через це гіркої скорботи? Боятися мертвих — огидна слабість. Це найповсякденніше й найжорстокіше блюзнірство. Матері цього остраху не знають.
Альберт лежав на ложі з парчі, прикрашеному по чотирьох кутах фамільними гербами. Голова його спочивала на подушці чорного оксамиту, всіяного срібними блискітками. З такого ж оксамиту був споруджений балдахін. Потрійний ряд свічок освітлював його бліде обличчя, спокійне, чисте, мужнє; здавалося, начебто він мирно спить. Останнього з Рудольштадтів, за звичаєм їхньої родини, одягли в старовинний костюм його предків. На голові була графська корона, збоку — шпага, у ногах — щит із гербом, а на грудях — розп'яття. Довге волосся й чорна борода довершували його подібність із давніми лицарями, чиї статуї, розпростерті на могилах його предків, спочивали навколо. Підлога була посилана квітами, і пахощі повільно згоряли в позолочених курильницях, що стояли по чотирьох кутах його смертного ложа…
Протягом трьох годин Консуело молилася за свого чоловіка, споглядаючи його величний спокій. Смерть, додавши його обличчю деяку суворість, мало змінила його, і Консуело, милуючись його красою, часом забувала, що він перестав жити. Їй здавалося навіть, що вона чує його подих, а коли вона відходила на хвилину, щоб підкинути пахощів у курильниці й перемінити свічки, їй здавалося, начебто вона чує слабкий шерех і бачить легке коливання завіс і драпірувань. Негайно ж вона поверталася до нього, але, дивлячись на холодні вуста й згасле серце, зрікалася скороминущих надій.
Коли годинник пробив третю, Консуело підвелася й поцілувала в губи свого чоловіка; це був її перший і останній поцілунок любові.
— Прощай, Альберте! — мовила вона голосно, охоплена релігійним екстазом. — Ти тепер, не маючи більше сумнівів, читаєш у моєму серці. Немає більше хмар між нами, і ти знаєш, як я тебе люблю. Ти знаєш, якщо я й залишаю твої священні останки й даю змогу дбати про них твоїй родині, що завтра, подолавши свою слабість, прийде поглянути на тебе, то це не значить, що я відмовляюся од вічної пам'яті про тебе й перестаю думати про твою нерушиму любов. Ти знаєш, що не забудькувата вдова, а вірна дружина йде із твого дому й несе тебе навіки у своїй душі. Прощай, Альберте! Ти вірно сказав: «Смерть проходить між нами й мовби розлучає нас тільки для того, щоб з'єднати у вічності». Віддана вірі, що ти дав мені, переконана, що ти заслужив любов і благодать твого бога, я не плачу за тобою, і ніколи в моїх думках не з'явишся ти мені в неправдивому й нечестивому образі небіжчика. Немає смерті, Альберте! Твоя правда, серце моє почуває це, оскільки тепер я люблю тебе більше, ніж будь-коли!
Коли Консуело вимовляла останні слова, опущені позаду завіси балдахіна раптом заколивалися, відхилились, і в них показалося бліде обличчя Зденка. У першу хвилину вона злякалася, звикнувши дивитися на нього як на свого смертельного ворога. Але в очах Зденка світилася лагідність, і, простягаючи їй поверх смертного ложа свою грубу руку, яку вона не вагаючись, потисла, він, усміхаючись, сказав:
— Сердего моя! Помирімося над його ложем сну! Ти добре Боже створення, і Альберт задоволений тобою. Повір, він щасливий у цю хвилину; він так добре спить, милий Альберт! Я простив його, ти бачиш. Я знову прийшов до нього, як тільки довідався, що він спить. Тепер уже більше я його не покину, поведу його завтра до печери, і там ми знову говоритимемо з ним про Консуело — Consuelo de mi alma. Іди відпочинь, дитинко! Альберт не сам: Зденко тут, завжди тут. Йому нічого не потрібно. Йому так добре зі своїм другом. Нещастя відвернене, зло знищене, смерть переможена… Тричі щасливий день настав… «Скривджений нехай поклониться тобі!..»
Консуело була більше не в силах терпіти дитячу радість нещасного безумця. Вона ніжно з ним попрощалася й коли відчинила двері каплиці, Цинабр кинувся до свого давнього друга, якого ще раніше почув і закликав радісним гавканням.
— Бідолашний Цинабре, йди! Я сховаю тебе під ліжко твого хазяїна, — говорив Зденко, пестячи його з такою ніжністю, наче він був його дитиною. — Іди, іди, мій Цинабре! От ми всі троє й з'єдналися! І не розлучимося більше!
Консуело вирушила будити Порпору. Потім навшпиньках увійшла до кімнати Християна й стала між його ліжком і ліжком каноніси.
— Це ви, дочко моя? — запитав старий, не виявляючи при цьому ніякого подиву. — Дуже радий вас бачити. Не будіть моєї сестри, — вона, слава богу, добре спить. Ідіть відпочиньте й ви. Я зовсім спокійний. Син мій урятований; незабаром і я поправлюся.
Консуело поцілувала його сиве волосся, його зморшкуваті руки й сховала від нього свої сльози, які могли, мабуть, вивести його з омани. Вона не зважилася поцілувати канонісу, що заснула нарешті вперше після місяця безсонних ночей.
«Бог поклав край їхньому горю в самій надмірності його, — подумала Консуело. — О! Якби ці нещасні могли довше залишатись у полоні благодійної втоми!»
Півгодини по тому ґрати звідного мосту замку Велетнів опустилися за Порпорою й Консуело, чиє серце розривалося на частини тому, що їй довелося покинути цих шляхетних старих. І вона навіть не подумала, що грізний замок, де за стількома ровами й ґратчастими воротами було сховано стільки багатств і стільки страждань, став надбанням графині фон Рудольштадт…
Кінєць «Консуєло».
Примітка. Ті з наших читачів, які занадто втомилися, стежачи за нескінченними пригодами й небезпеками, що загрожували Консуело, можуть тепер відпочити. Ті ж, без
