Консуело - Жорж Санд

— Цього жадало б моє цілком віддане вам серце, — відповіла Консуело, із захватом приймаючи її ласки, — але я не можу нічого поробити, бо в противному разі нашу таємницю було б виявлено або запідозрено, що зводиться до того самого, а я знаю, що честь родини вам дорожча за життя. Дозвольте ж мені, вирвавшись негайно й без вагань із ваших обіймів, зробити вам єдину послугу, яка від мене залежить!

Сльози, пролиті канонісою наприкінці цієї сцени, полегшили страшний тягар, який пригнічував її. То були перші її сльози після смерті племінника. Вона прийняла жертву Консуело, і довіра, з якою стара поставилася до її рішення, довела, що вона нарешті оцінила шляхетність характеру дівчини. Вінцеслава розсталася з нею, поспішаючи поділитися результатом розмови з капеланом і переговорити з Порпорою та Сюпервілем про необхідність зберігати вічне мовчання.

Закінчення

Консуело відчула себе вільною і присвятила весь день обходу замку, саду й околиць, аби ще раз побачити місця, що нагадували їй про любов Альберта. У побожному пориві вона добулася до самого Шрекенштейну й присіла на камінь у тій страшній пустелі, де так довго смертельно страждав Альберт. Але незабаром мужність покинула її, уява розігралась, і їй почулося, начебто з-під скелі доноситься глухий стогін. Вона навіть не посміла зізнатися собі, що виразно чує цей стогін. Позаяк Альберта й Зденка вже не було в живих, такий обман слуху міг бути лише чимось хворобливим, згубним. І Консуело поспішила піти звідти. Підходячи присмерком до замку, вона зустріла барона Фрідріха, що вже міцніше тримався на ногах і трохи пожвавішав під час улюбленого ним полювання. Єгері, що супроводжували його, ретельно заганяли дичину, прагнучи викликати в ньому бажання її підстрелити. Він усе ще цілився вірно, здобич же підбирав зітхаючи.

«Ось він житиме й утішиться», — подумала молода вдова.

Каноніса вечеряла або удавала, що вечеряє, у кімнаті брата. Капелан, який підвівся з ліжка, щоб піти до каплиці помолитися біля тіла покійного, спробував було сісти за стіл, але в нього був жар, і на самому початку вечері він відчув себе погано. Сюпервіль був голодний, і необхідність кинути гарячий суп та вести каноніка до його кімнати мимоволі викликала в нього вигук, у якому відчувалася досада:

— Бувають же такі слабкі, позбавлені мужності люди! Тут тільки двоє чоловіків — каноніса й синьйора!

Незабаром він повернувся, вирішивши не брати особливо близько до серця нездоров'я бідного священика, і разом із бароном віддав належне вечері. Порпора, страшно пригнічений, хоча він і приховував це, був не в змозі відкрити рота ні для розмов, ні для їжі. А Консуело думала тільки про останню вечерю за цим самим столом, коли вона сиділа з Альбертом і Андзолето…

Потім разом із учителем вона зайнялася готуванням до від'їзду. Коней було замовлено на четверту годину ранку. Порпора не хотів було лягати, але здався на прохання й умовляння прийомної дочки, що боялась, як би він теж не занедужав. Бажаючи переконати його, Консуело запевнила, що сама також засне. Перед тим як розійтися по своїх кімнатах, вони вирушили до графа Християна. Він спокійно спав, і Сюпервіль, який жадав скоріше покинути цю сумну обитель, запевняв, що в старого немає більше жару.

— Це правда, пане? — злякавшись необачності лікаря й відкликавши його вбік, запитала Консуело.

— Присягаюся вам, — відповів він, — цього разу він урятований; одначе мушу попередити вас, що взагалі він не дуже-то довго протягне. У цьому віці не відчувають так гостро горя в першу хвилину, але трохи пізніше туга й самотність його доконають. Це тільки відстрочка. Отже, будьте насторожі; адже не серйозно ж, справді, відмовилися ви від своїх прав?

— Цілком серйозно, запевняю вас, пане, — відповіла Консуело. — І мене дуже дивує, що ви ніяк не можете повірити такій простій речі.

— Дозвольте мені, пані, сумніватися в цьому до смерті вашого свекра. А поки ви зробили велику помилку, відмовившись од коштовностей і титулу. Ну, нічого! У вас є на це свої причини, в які я не входжу, але думаю, що така врівноважена особа, як ви, не може вчинити легковажно. Я дав слово честі зберігати сімейну таємницю й чекатиму, коли ви мене від нього звільните. У свій час і у своєму місці мої показання будуть вам корисні. Можете на них розраховувати. Ви завжди знайдете мене в Байрейті, якщо Богові завгодно буде продовжити моє життя, і в надії на це, графине, цілую ваші ручки.

Сюпервіль попрощався з канонісою, запевнивши, що ручається за життя хворого, написав останній рецепт, одержав велику суму грошей, яка здалася йому, одначе, незначною в порівнянні з тією, що він її сподівався витягнути в Консуело, слугуючи її інтересам, і о десятій годині вечора покинув замок, вразивши та обуривши Консуело своїм користолюбством.

Барон пішов спати, почуваючись набагато краще, ніж напередодні.

Каноніса звеліла поставити для себе ліжко біля Християна. Дві покоївки чергували в цій кімнаті, двоє служників — у капелана і старий Ганс — у барона.

«На щастя, убогість і прикрості не збільшують їхнього горя, — подумала Консуело. — Але хто ж буде біля Альберта в цю похмуру ніч, під зводами каплиці? Я — позаяк це моя друга й остання шлюбна ніч!»

Вона виждала, поки все стихло й спорожніло в замку, і коли пробило північ, засвітила маленьку лампу й пішла до каплиці.

У кінці галереї, що вела до каплиці, вона наткнулася на двох служників замку. Спочатку її поява дуже їх злякала, але потім вони зізнались їй, чому вони тут. Їм звелено було відчергувати чверть ночі біля тіла пана графа, але страх перешкодив їм, і вони зволіли чергувати й молитися біля дверей.

— Який страх? — запитала Консуело; її образило, що такий великодушний хазяїн уже не збуджує у своїх служниках іншого почуття, крім жаху.

— Що поробиш, синьйоро, — відповів один зі служників; їм і на думку не спадало, що перед ними вдова графа Альберта, — у нашого молодого пана були незрозумілі знайомства й зносини зі світом духів. Він розмовляв із померлими, знаходив сховані речі, не бував ніколи в церкві, їв разом із циганами… словом, важко сказати, що може трапитися з тим, хто проведе нинішню ніч у каплиці. Хоч убийте, а ми не залишилися б там. Гляньте на Цинабра! Його не впускають до священного місця, і він цілий день пролежав біля дверей, не ївши, не рухаючись і не виючи. Він прекрасно розуміє, що там його хазяш і що